38. Кардія

Крістіан зустрів першого Гнилозуба мечем. Лезо з глухим звуком увійшло істоті під ребра, але друга тварюка вже стрибала йому просто в обличчя.

Я різко виставила бар’єр. Прозора пурпурова стіна виникла між ними в останню мить. Гнилозуб врізався в неї всім тілом і відлетів назад. Крістіан навіть не озирнувся. Одним рухом розвернувся й добив істоту, поки та ще не встигла підвестися.

– Непогано, – кинув він.

– Дякую, – видихнула я. – Я теж рада, що не дала тебе з’їсти.

Але перепочити нам не дали. Ще двоє Гнилозубів рвонули одночасно. Я розширила бар’єр, накриваючи Кріса з лівого боку. Один ударився об магічну стіну, другий спробував обійти її знизу. Я відчула, як магія затремтіла під кігтями.

– Кріс!

Він зрозумів без пояснень. Короткий помах меча – і перша тварюка впала. Друга вже майже дісталася до нього, але я встигла знову поставити щит. Цього разу кігті лише ковзнули по пурпурній поверхні, висікаючи іскри. Крістіан розвернувся й ударив. Чорна кров бризнула на мокре каміння.

Залишився останній.

Він вискочив із темряви так швидко, що я навіть не встигла подумати. Лише виставила руки. Бар’єр з’явився перед Крістіаном тонкою, майже прозорою плівкою. Кігті ковзнули по ній, але не дістали його плеча. Кріс не проґавив секунди. Меч спалахнув пурпуровим, і за мить останній Гнилозуб уже лежав на землі.

Тиша повернулася так само раптово, як і зникла. Чорна кров стікала між камінням, змішуючись із морською водою.

Крістіан важко видихнув, опустив меч і нарешті подивився на мене. На ньому не було жодної подряпини – лише чорні бризки на руках і одязі.

– Доволі добре, – сказав він трохи хрипко. – Бар’єри виставляла вчасно.

Я все ще тримала руки піднятими, готова виставити новий щит, якщо хтось із них раптом ворухнеться.

– Ти мені ще потрібен, – видихнула я.

Кут його губ ледь смикнувся. Він кивнув у бік чорного коридору між стінами води.

– Тоді ходімо далі. Поки шлях відкритий.

Крістіан першим спускався у скелястий тунель, а я пішла слідом. Внизу пахло морською сіллю та рибою. Ставало з кожною сходинкою все холодніше, поки ми не вийшли на світло і стеля закінчилась.

Кардія зустріла нас висотою, від якої паморочилося в голові. Замість неба вгорі дрейфувала густа пурпурова вода, пронизана жилами магії. Звідси, зі сходів, відкривався весь кам’яний лабіринт: вузькі вулички, дивні споруди, височезні стіни, обплетені коралами. На тих стінах ворушилися тіні – монстри, які не давали піднятися вище.

Внизу кипіло життя. У одному куті три чарівниці добивали демона з червоним обличчям. Трохи далі жінка з кілком у руці валила вампіра. Ще глибше, майже в тіні, хтось один на один бився з рогатою істотою.

Але я не бачила головного.

– Де ж серця? – запитала я.

– В просторових кімнатах, – вказав Кріс вниз на три різні двері, які нас очікували. – Те, що ти бачиш – ілюзія. Я намагався навіть сфотографувати це, але Кардія всередині зовсім інша і весь час пересуває стіни. Ми змогли б на килимі Ламін пролетіти над ними, але до того, що шукаємо – ніколи б не долетіли.

Ми спустилися на мокрий пісок, усіяний водоростями. Двері виглядали старими й крихкими, але я вже розуміла: у цьому місці зовнішність оманлива.

Крістіан оглянувся, а потім заховав свій меч, впевнюючись, що поблизу немає загрози. Натомість я розглядала деревину.

– Тут буде загадка? – спитала я Кріса.

– Ні. Але…

​Він ступив крок назад, схилився й чемно махнув рукою, запрошуючи мене підійти ближче до дверей – мов джентльмен, який пропускає даму вперед.

– …дверям можна наказати.

– Справді? – здивувалась я, – Отак просто сказати їм відкритися мені?

– Якщо мета щира, а в словах є магія – так. Вони послухаються.

Розгублено я поглянула на двері, а потім на Кріса. Здавалось все дуже просто. Занадто. Я ступила на крок вперед, прочистила горло, а потім крикнула:

– Двері, які приведуть до Серця мого магазина, відкрийтесь!

Від мого голосу пішла луна, але потім настала така оксамитова тиша, що я чула власне дихання. І нічого. Жодні з дверей не відчинилися. Із докором в очах я повернулася до Кріса.

– Ну?

– Формулювання – правильне, – підтримуюче посміхнувся, – але ти забула про магію.

– І як її влити в голос? Я ж тобі казала – я чаклую навмання!

Він ледь помітно зітхнув, з нотками розчарування, які я одразу відчула. Крістіан, що з емоціями, що без – незмінний! Такий же зарозумілий.

– Як я, по-твоєму, маю все знати?! – обурилась я. 

– Але ж ти вже це робила! Коли зі зламаною ногою підняла тростину.

– Я була у відчаї. Мене долала злість.

– Отже і зараз пробуджуй свої емоції, – вказав пальцем у двері, – Покажи дверям наскільки ти хочеш Серце магазину.

Я набрала повні легені повітрям, а потім на видиху, зі всієї гучності, прокричала:

– ДВЕРІ, ЯКІ ПРИВЕДУТЬ ДО СЕРЦЯ МОГО МАГАЗИНА, ВІДКРИЙТЕСЬ!

Крістіан закрив вуха від такого шуму, моє серце закалатало, але знову нічого не відбулося. І моя магія… вона не йшла до горла, не виривалась. Однак я відчула тепло у своїх руках. Я близько до розгадки своїх сил.

– Треба не волати – обурився Крістіан, – а наказати! Хто слухатиметься ту, що просто кричить?

– У тебе зовсім немає терпіння.

– А в тебе – контролю.

Я поворушила пальцями, там вийшло маленьке люстерко-бар’єр. Після клацання він зник. Скинула зі свого плеча рюкзак, а потім підняла його помахом руки. Я можу чаклувати, але магічно наказати… з цим складніше.

– Ти маєш навчитися чаклувати не тільки руками, а й всім тілом. Поглянь.

Крістіан вирішив мене ткнути носом й показати свою майстерність. Він уважно дивився на мій рюкзак, його очі спалахнули фіолетовим сяйвом, а потім підняв різко підборіддя і рюкзак миттєво опинився в повітрі.

– Бачиш? Лише самим поглядом. Ти можеш так само.

– Як у тебе виходить водночас і колоти, і підбадьорювати?