37. Хвилююче Пуерто-Ріко

Ми опинилися на набережній.

Повітря тут було зовсім іншим — гарячішим, солонішим, важким від запаху моря, риби й розігрітого асфальту. Поруч гуркотіли крани порту, десь кричали чайки, а вдалині сіріли силуети контейнеровозів. Сонце вже сідало, фарбуючи воду в брудно-золотий колір.

Крістіан не гаяв часу. Він швидко оглянувся, знайшов очима невеликий приватний причал і повів мене туди. Через кілька хвилин ми вже сиділи в старому, але міцному моторному човні. Кріс одним рухом відв’язав трос, запустив двигун, і ми рвонули від берега.

Вітер бив у обличчя, підкидаючи солоні бризки. Я трималася за борт, спостерігаючи, як вогні порту швидко залишаються позаду. Крістіан вів човен упевнено, майже не дивлячись на прилади. Вітер розкидав його чорне волосся, а лінія щелепи виглядала особливо різкою на тлі темного моря. Я швидко відвела погляд, роздратована тим, що взагалі це помітила.

– Чому ми не телепортувались сюди?

– Та точка має магічний захист. Минулого разу я з’явився посеред океану й ледь не потонув.

Я ледве стримала смішок від картинки, яка миттєво виникла в голові: Крістіан, що борсається у воді й намагається не виглядати жалюгідно.

– Це зовсім не смішно.

– Пробач, – прикрила я посмішку рукою.

Через двадцять хвилин попереду з темної води виросла самотня скеля. Вона була чорна, обточена хвилями, з гострими виступами й глибокими тріщинами. Навколо неї море пінилось особливо сердито, ніби щось охороняло це місце.

Крістіан загасив двигун ще за кілька метрів. Човен м’яко вдарився об каміння. ​Він вискочив першим і простягнув мені руку. Мої пальці мимоволі сіпнулися назустріч – до його тепла. Я вже майже торкнулася його долоні, але вчасно зупинилася. Час ставати самостійнішою. Час ставати самостійнішою. Я зціпила зуби, ігноруючи бажання знову відчути його долоню у своїй, і вилізла з човна сама.

– Обережно. Тут слизько, – лише сказав він, хоча я краєм ока помітила, як він розчаровано опустив руку.

Ми піднялися вузькою стежкою, вирубаною прямо в скелі. На самому верху, був рівний майданчик. Раптово Крістіан поглянув вниз й промовив:

– Остання точка.

Під ногами лежав чорний обсидіановий диск. Він був врослий у камінь так глибоко, ніби частина самої скелі. Поверхня диска була гладкою й холодною, майже як чорне дзеркало. Та коли я нахилилася ближче, то побачила: під тонкою блискучою оболонкою клубочилася справжня глибока та жива темрява. Ніби диск був лише тонкою кригою над безоднею.

Посередині диска – дві ідеально рівні виїмки долонь. Ліва і права. Однакового розміру. Ніби створені для однієї людини, яка має притиснути обидві руки одночасно.

Крістіан зупинився перед диском. Вітер розвівав його чорне волосся, а в очах уже не було звичної відстороненості – лише напружена зосередженість.

– Хто хвилям віддасть свою силу живу – ключі з’єднає, і море відкриє глибину.

– Що це взагалі за віршик? – не витримала я.

– Це заклинання, – ледь усміхнувся він. – Загадка, яку я розгадав, щоб потрапити сюди. Ти навіть не уявляєш, який шлях я здолав.

– Мені шкода тебе, – щиро сказала я. – Але я дуже вдячна за твій шлях.

На його обличчі з’явилася сумна, майже втомлена посмішка.

– Хоч хтось… – мовив, а потім опустився навпочіпки біля диска. – Зрозуміла, що потрібно зробити?

– Торкнутися водночас і віддати свою магію? – уточнила я.

Крістіан кивнув і вже почав підносити долоню, але на мить зупинився.

– Пам’ятаєш про бар’єр? Інакше він візьме занадто багато.

Я мовчки кивнула. Ми одночасно простягнули руки й притиснули долоні до холодних виїмок.

Під нашими пальцями спалахнули тонкі пурпурні руни. Вони розбіглися від виїмок долонь по всій поверхні обсидіану, ніби хтось швидкими рухами випалював стародавні письмена. Диск завібрував, і я відчула, як із мене починає тягнути магію – повільно, але невблаганно. Бар’єр, який я тримала, тріщав під цим тиском.

Крістіан стиснув зуби. По його скроні скотилася крапля поту.

– Не відпускай, – хрипко кинув він.

Пурпурне світло стало сліпучим. Диск раптом утратив щільність – ніби розчинився, перетворившись на чорну, рухливу воду. І в ту ж секунду море перед скелею здригнулося. Хвилі зупинилися. А потім почали розступатися.

Вода пішла в сторони з низьким, важким гулом, відкриваючи вузький, мокрий коридор між двома стінами океану. На дні блищали чорні камені й водорості. А в глибині цього тимчасового тунелю вже ворушилося щось живе.

Спочатку з’явилися червоні, палаючі очі. Потім – тіла. Чотири. Бліді, майже сіро-зелені, з витягнутими кінцівками й довгими гострими пальцями. Шкіра на них виглядала вологою й натягнутою, ніби зараз лусне. Пащі розтягнулися в оскалах, повних нерівних іклів. З гострих вух і гребенів на головах стікала морська вода, змішана з чимось темним. Вони побачили нас – і кинулися вперед.

Крістіан різко підхопив мене за лікоть і відтягнув назад від краю.

– Стій позаду!

Він рвучко стягнув з плеча рюкзак, розстебнув його однією рукою і витягнув довгого меча з аметистом на ефесі. Лезо тихо задзвеніло, коли він зробив короткий змах, розсікаючи повітря та загорілось пурпурним сяйвом.

Чотири демони вже бігли по мокрому кам’яному дну тунелю, розбризкуючи воду. Їхні кігті скреготали по камінню. Крістіан підняв меч і рівним, майже холодним голосом договорив останні рядки:

– Тоді чорна прірва поглине вмить, і Кардія розкриє весь свій світ.

Перший демон стрибнув.