36. Таємничі Бермуди

Я оглядала місцевість з великою цікавістю. Високі готичні арки підіймалися до самого неба, бо даху в цього храму не було. Кам’яні колони, поїдені часом і сіллю, стояли як мовчазні вартові. Під ногами росла трава, а між плитами пробивалися жовті квіти. Вітер вільно гуляв між стінами, приносячи запах океану й чогось старого, майже церковного.

Незавершена церква. Крістіан мовчки повів мене вглиб. Його кроки луною розходилися під склепіннями. У самому центрі, там, де колись мав стояти вівтар, з підлоги виростав чорний камінь. А в ньому, ніби влита, трималася велика скляна куля.

Усередині клубочився густий чорний дим. Він рухався повільно, ліниво, ніби щось живе дихало за склом. Крістіан саме зупинився перед кулею.

– Хто в храм ступить – сон свій утратить, – тихо промовив він.

Я відчула, як по спині пробігли мурашки. Він простягнув руку й торкнувся скла. Чорний дим здригнувся, наче відчув його.

– Треба віддати найщасливіший спогад, – пояснив Крістіан, не відводячи очей від кулі. – Не просто спогад. Саме той, що гріє. Той, до якого хочеться повертатися. Храм забирає його назавжди.

Він заплющив очі й простягнув свою руку. На мить куля спалахнула фіолетовим світлом.

Я побачила у кулі ніч. Паркінг десь на околиці. Два силуети сидять на капоті старого чорного авто. Обидва вкриті чорною, густою кров’ю демона. Вона блищить у світлі далекого ліхтаря. Доріан, мовчки передає братові паперовий пакет. Крістіан дістає бургер, відкушує й жує повільно, дивлячись кудись перед собою. Доріан робить те саме.

Вони не розмовляють. Просто сидять поруч, брудні, втомлені, живі. І в цій тиші є щось настільки міцне й тепле, що аж стискає горло.

Фіолетове сяйво згасло. Чорний дим жадібно накрив спогад і забрав його всередину. Храм здригнувся. З арок посипався дрібний камінний пил.

Крістіан відкрив очі. Його обличчя на мить стало порожнім, ніби він щойно щось втратив і ще не звик до цієї відсутності.

– Твоя черга, – тихо сказав він.

Я підійшла ближче. Куля ніби чекала. Чорний дим повільно клубочився, голодний. Я простягнула руку й торкнулася холодного скла.

Спогад прийшов сам. Моя маленька рука у великій, теплій долоні. Я ледве дістаю йому до пояса. Ми йдемо повільно. Він зупиняється, опускається на одне коліно, дивиться мені в очі й каже тихо, майже пошепки:

– Я тебе дуже люблю, Кіро. Пам’ятай це. Щоб не трапилось далі.

Його голос глибокий, спокійний. Голос мого тата. У ньому немає нічого, крім тепла.

Фіолетове світло спалахнуло яскравіше, ніж у Крістіана. Я встигла ще раз побачити його обличчя – розмите, але добре. А потім чорний дим кинувся на спогад і забрав його.

Храм знову здригнувся, цього разу сильніше. З колон посипався пил. Десь угорі тріснув камінь.

А мене накрило спустошення. Ніби хтось обережно, але дуже глибоко вийняв щось із грудей. Місце, де щойно був цей спогад, стало порожнім і холодним. Я навіть не одразу зрозуміла, чого саме мені тепер бракує. Просто стало… тихіше всередині.

Ноги раптом стали ватяними. Я хитнулася, і Крістіан миттєво підхопив мене під лікоть, не даючи впасти.

– Дихай, – тихо наказав він. – Це нормально. Особливо, коли спогад про того, кого втратила так давно.

Я вдихнула рвано. Повітря в храмі раптом здалося занадто тонким. У вухах стояв тихий дзвін.

В його голосі вже не було звичного холоду. Його пальці все ще тримали мій лікоть – міцно, майже боляче, але я не відсторонювалася. Навпаки, на якусь секунду дозволила собі спертися на його руку сильніше. Він це помітив. Я бачила, як у нього смикнувся кадик, коли він ковтнув.

Я кивнула у відповідь на його слова, хоча горло стиснуло.

Десь далеко, за стінами недобудованого храму, чутно було шум океану. Ніби хвилі теж відчули, що друга точка активована.

– Кого? – запитала я.

– Ти віддала спогад про батька.

– Я думала, що він помер до мого народження…

Крістіан різко підняв голову. У його очах промайнуло щось схоже на спантеличення – справжнє, не стримане. Він поглянув на кулю, потім на мене. Випростався, розмірковуючи над тим, чим навіть почав ділитися.

– Тобто куля здатна виривати спогади сама? Навіть коли ми вже самі не пам’ятаємо? Десь в глибинах нашого мозку?

– Або ж… – почала я, але сама забоялась своєї першої думки, – … що як цей спогад був стертим? Як ти стер у Лукаса? Ти ж не забрав його спогади, а вдарив магією.

– Так, я просто поставив бар’єр, – погладив Крістіан своє підборіддя, – Але ж це тоді означає, що це не єдиний спогад про батька. Не можна відібрати одну людину з пам’яті. Це треба бути митцем, щоб видаляти подібне. У тебе стерли цілі роки дитинства.

– Тоді я не здивована, що вони туманні. Але не з бабусею. Магію, якої вона навчала мене змалечку, я пам’ятаю. Але коли виросла, так чаклувати як можу зараз, коли побачила магію, я не могла раніше.

– Ось що! – загорівся Крістіан, – Отже, щоб відновити твою пам’ять потрібен ключ, який запустить процес відновлення. Це частина заклинання, умова якої – це користуватися магією після того, як побачила. Можливо і так само з твоїм батьком. Щоб його згадати повністю, ти маєш щось зробити.

– По одній проблемі за раз, – озвалась я, розглядаючи напівзруйновані склепіння церкви. – Давай спочатку дістанемось звідси до останньої, третьої точки. Заберемо Серце і врятуємо крамницю з лап Комісії.

– Ти права. Вперед, до Пуерто-Ріко.

Крістіан знову простягнув свою долоню. Але перед тим, як світ зник, я ще раз глянула на скляну кулю. Чорний дим усередині рухався вже спокійніше – ситий. Я схопилась за руку Кріса миттєво, і на цей раз ми опинились на набережній океану.