35. Спекотні Маямі

Як тільки Крістіан отримав мою згоду, то ми перемістились у Маямі, де я вперше побачила великі пальми. Та не встигла я ними насолодитися, як Крістіан повів мене у якусь дивну печеру.

Ми опинилися не на відкритому пляжі й не серед скляних веж, а серед густих заростей і вапнякових виступів. Повітря було густе, солоне й важке, насичене запахом моря, мокрого каміння й чогось старого, майже прілого. Сонце тут майже не діставалося – лише тонкі золоті смужки пробивалися крізь крони й падали на нерівну підлогу.

Крістіан не відпускав моєї руки. Його пальці були гарячі й напружені, ніби він усе ще перевіряв, чи я на місці. Великий палець недбало ковзнув по внутрішній стороні мого зап’ястя — можливо, випадково. Я здригнулася від цього дотику сильніше, ніж від холоду печери. Він одразу розтиснув руку, ніби обпікся.

– Тримай ментальний блок, – тихо і холодно наказав він. – Навіть тут.

Я мимоволі зосередилася, відсікаючи зайві думки. Після вчорашнього тренування це вже виходило трохи краще. Він повів мене вниз, між двома великими валунами стежка звузилася, а потім ми увійшли в неглибоку, але широку печеру.

Стіни були з сіро-білого вапняку, пористого, ніби виїденого часом. Зі стелі звисали тонкі, гострі сталактити, а під ногами камінь був слизьким від вологи. Десь глибше тихо крапала вода.

У центрі невеликої ніші, трохи правіше від входу, стояв камінь. Він не був великим – ледь вищий за моє коліно, – але виглядав так, ніби виріс із самої скелі.

Поверхня була гладенькою, майже відполірованою, і посередині чітко виднілася червона виїмка людської долоні. П’ять пальців. Довгі, трохи розчепірені. Ніби хтось дуже давно втиснув руку в розпечений камінь і залишив там свій відбиток навічно.

Я зупинилася, а Крістіан підійшов ближче. Його силует у напівтемряві здавався ще вищим і гострішим.

– Це одна з трьох точок, – сказав він рівним, майже сухим голосом. – Маямі. Бермуди. Пуерто-Рико. Без усіх трьох прохід у Кардію не відкриється.

Я зробила крок уперед. Червона виїмка здавалася живою. Ніби всередині каменя щось пульсувало.

– І що тепер? – тихо запитала я.

Крістіан повернув до мене голову. У напівтемряві його очі здавалися майже чорними.

– Хто камінь знайде – кров’ю заплатить, – промовив загадково.

Потім дістав ритуальний кинджал із кишені та полоснув ним по своїй долоні. Я здригнулася від раптового тупого болю у власному зап'ясті й мимоволі поглянула на руку – під шкірою на мить спалахнув і запульсував фіолетовим клятвений браслет. Але Крістіан цього не помітив і продовжив говорити:

– Кардія не любить гостей, які нічого не віддають. Вона вимагає власну жертву.

Він простягнув руку й ледь торкнувся краю виїмки. Камінь тихо, майже нечутно відізвався – глибоким, низьким гулом, який пройшовся вібрацією по моєму тілу.

– Кров. Не будь-яка, а того, хто увійде, – продовжив він й притиснув свою долоню сильніше, – Має бути свіжа. І добровільна. Якщо спробуєш обдурити… прохід або не відкриється, або затягне тебе туди без можливості повернутися.

Я відчула, як у горлі стає сухо. Камінь від його крові ожив. Виїмка спалахнула глибоким, майже багряним світлом. Кров ніби втягнулася всередину, і на кілька секунд уся печера наповнилася низьким, вібруючим гулом. Сталактити здригнулися. Зі стелі посипалася дрібна вапнякова пилюка.

Крістіан стояв непорушно, навіть не морщачись. Коли світло згасло, він підняв руку. На долоні лишився лише тонкий, уже майже затягнутий поріз.

Після, Крістіан повернувся до мене. Він зробив крок ближче – занадто близько. Тепер між нами лишалося менше півметра. Я відчувала тепло його тіла навіть крізь одяг і чула, як він дихає: рівно, контрольовано, але глибше, ніж зазвичай. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, на мить затримався на губах і знову піднявся до очей.

– Твоя черга, але тримай блок, коли камінь активується. Він сам візьме стільки, скільки йому потрібно. Не більше. Але й не менше.

Я кивнула, хоча всередині все стислося. Крістіан простягнув мені свій маленький срібний кинджал. Лезо блиснуло в одному з тих рідкісних променів світла, що пробивалися всередину.

Я подивилася на кинджал у його руці, потім на червону виїмку, яка тепер здавалася ще глибшою, ще голоднішою.

Повітря в печері стало важчим. Ніби щось уже дивилося на нас із темряви між каменями. Я простягнула долоню й Кріс обережним, але різким рухом зробив надріз. Я шипнула від болю, але одразу ж притиснула рану до виїмки на камені, щоб якнайшвидше з цим покінчити.

Багряне світло засліпило очі за мить. Печеру тряхнуло, що аж впало кілька сталактитів й розбились, гучно роздаючи звук по тунелю. Я здригнулася, але виїмка не давала мені висмикнути руку, продовжуючи забирати мою кров.

Вся сухість Крістіана випарувалась. Він дивився на мою руку з таким страхом, що він передавався й мені.

– Кріс! Він не відпускає!

– Він має взяти достатньо, щоб дозволити увійти.

Мій страх вже переходив у паніку, я взялась іншою рукою відривати свої пальці від каменю, як раптом магічна сила врешті мене відпустила. Від віддачі, я ледь не впала, але Крістіан спритно мене підхопив за лікоть.

Я оглянула свою долоню. Там залишився ледь помітний шрам, який вже заживав, але віддавав тупим болем. Здавалось моя жертва була помітно більшою, ніж Крістіана.

– Чому так?

– Можливо твоя кров для Кардії досить важлива, а можливо тому, що ти занадто могутня.

– Я?

Крістіан поглянув мені в очі, не розуміючи мого запитання. Певно вважав, що я насміхаюсь, але я й справді не вважаю себе могутньою.

– Невже ти досі не зрозуміла наскільки ти сильна?

– Та я постійно помиляюсь. Роблю все навмання. Мені ще пощастило, що я когось не вбила. Хоча про кухара Лукаса й досі думаю… треба буде навідатись.

– На першому нашому завданні, коли ти сказала за рибки, я подумав, що випадковість, – мовив він витираючи лезо кинджала. – Коли ти знайшла у купі попелу годинник – збіг. Але коли ми були у “Хроніках чар” і ти віднайшла у спогадах саме те, що мені й потрібно, я зрозумів – це закономірність.