34. Угода напарників

Крістіан міцно стиснув мою талію, ховаючи обличчя у моєму волоссі. Я відчувала, як його гаряче дихання обпікає шию, а плечі під моїми долонями все ще дрібно тремтять. У цьому короткому затишші між нами не було чарівника, здатного розтрощити квартиру одним подихом. Був лише той, хто занадто довго тримав у собі увесь біль світу.

Але за кілька секунд Крістіан повільно відсторонився. Його пальці розтиснулися, погляд знову став сухим і зібраним, хоча почервонілі білки очей усе ще видавали його з потрохами.

– Кіро, годі, – він прочистив горло й зусиллям волі повернув собі звичний, рівний тон. – Я в порядку. Дякую. Краще поговоримо про Кардію та інші шляхи.

– Інші шляхи мене не цікавлять, – твердо відповіла я, зазираючи йому просто в очі. – Мені потрібне Серце магазину.

Я першою піднялася з підлоги й, щоб збити напругу та зайві сентименти, опустилася біля купи видертих сторінок, збираючи розсипані папери. Крістіан підвівся слідом. Він глибоко видихнув, провів долонею по обличчю й повільно простягнув руку до панорамного вікна.

Крізь його пальці пролилася тонка фіолетова нитка магії. Вона м’яко торкнулася шибки, і павутиння глибоких тріщин почало затягуватися на очах із тихим, ледь чутним кришталевим дзвоном. Здавалося, ніби час пустили у зворотному напрямку: розтрощені уламки люстри на стелі самі піднялися в повітря, збираючись у цілісну плафонову кулю.

– Послухай, Кіро, ми обидва не готові до такої вилазки, – мовив Кріс, стежачи за тим, як магічний пилок повертає форму скляному декоративному куполу на полиці. – Я тільки-но отримав відчуття, і вони дуже загострені. Кожен ризик може мене спровокувати. Поглянь сама.

– Саме це мені зараз і потрібно, – усміхнулася я, підіймаючи рештки якоїсь старовинної книги з підлоги. – Я ще не здатна виплескувати стільки магії, як ти, та й знань не маю багато. Вмію хіба що бар'єри робити.

– І в тебе це непогано виходить, – похвалив мене він, чим навіть трохи здивував.

Крістіан підійшов ближче й забрав папери з моїх рук. Він озирнувся, щоб покласти їх на стіл, але той лежав розламаний ледь не на дрібні друзки. Кріс простягнув долоню – з його пальців знову вирвався пурпуровий пилок. Частинки дубових дощок затріпотіли, піднялися в повітря й із глухим тріском зрослися в непорушну стільницю без жодного шва.

Поклавши стопку на відновлене дерево, Крістіан повернувся до мене. Його погляд став важким і серйозним.

– Але цього недостатньо для такої подорожі, – наполягав він. – Мені потрібен був тиждень підготовки. І я все одно не досягнув своєї цілі.

– І яка ж була твоя ціль? – тихо запитала я, спостерігаючи, як поруч із нами розбита порцелянова чашка на підлозі сама склеюється в цілу.

– Некромантія. Мені потрібно було серце брата. Однак демони змусили мене замислитися над тим, яким повернеться Доріан. Вони зламали мене – не фізично, а забралися прямо в голову, – він притиснув вказівний палець до власної скроні. – І я не встояв. А коли зв'язав емоції... мені вже не потрібен був брат і гонитва за його порятунком.

– У тебе не було мене, яка б повертала тебе до своєї цілі, – підняла я чашку. – Ми можемо вдвох піти туди. Ти за серцем брата, а я – за серцем магазину, – схопила я штору з підлоги.

– Некромантія – це погана ідея, – відповів Крістіан, й помахом його руки штора піднялась до карниза, – Дуже погана. Це чорна магія, яка не підтримується Комісією. Мене просто ув'язнять, а я й так наробив багато.

– Гірше ніж укладати угоди з власником казино? – усміхнулась я.

– Це не порушення законів, – дорікнув він, й відібрав з моїх рук іншу штору, – і угоди так і не сталося, слава богам, – пошепки промовив останнє.

– То піти в Кардію – це порушення законів?

– Ні. Заборонена некромантія. Кардія лише місце, де можна знайти те, що нам потрібно. Комісія не цікавиться, куди ти ходиш, поки не порушуєш закон. Кардія давніша за самі закони. Давніша за власну назву. Це вимір, де зберігаються серця людей та магічних речей. Але дістати бодай одне – коштує частинки власної душі. А на шляху до цієї угоди демони, немов стерв'ятники, які тільки й чекають на таких відчайдух, як ти.

– І ти, – додала я.

– Я був таким. Я кажу це не для того, щоб тебе відмовити. Ми йдемо разом, це вирішено. Але ти повинна розуміти: демони шукатимуть твою найбільшу слабкість. Твій біль, твої сумніви, твою провину. І якщо ти здригнешся – вони заберуть тебе.

– Я готова вчитися, – твердо відповіла я, зазираючи йому в очі. – Навчи мене захищати не тільки тіло, а й розум.

Крістіан оглянув уже практично відновлену квартиру, а потім підняв очі на мене – без тіні зверхності. Схрестив руки на грудях й уважно розглядав мене, неначе оцінював область роботи.

– У нас занадто мало часу, але я навчу азам, які допоможуть тобі вижити.

Наступна доба перетворилася на виснажливий марафон без сну. Крістіан дістав із глибокої схованки в шафі масивний гримуар у темно-синій шкіряній палітурці та кілька важких флаконів, а я дістала свій. Наша підготовка не була схожа на академічні лекції – це був жорсткий, зосереджений вишкіл.

Поки на кухні в мідному чайничку закипав густий відвар із сушеного коріння білого полину та розтертих кристалів прозорого кварцу, Кріс змушував мене знову й знову вибудовувати ментальні блоки. Він вчив мене не просто виставляти магічну стіну навколо розуму, а відсікати власні спогади, перетворювати їх на статичний шум для демонів. І навіть розповів як їх записувати у магічні пластини.

Його вказівки були короткими й точними:

– Не намагайся силою виштовхнути їх із голови. Демони живляться твоїм спротивом. Надавай своїм думкам форми гладенького скла, щоб їхні гачки просто ковзали, не маючи за що зачепитися.

Поки я до болю в скронях вправлялася у контролі, Крістіан чаклував над зіллями. Повітря в квартирі просочилося терпким, гіркувато-деревним ароматом. Він ретельно зважував порошки на крихітних терезах, змішував сріблястий пилок із концентрованими травами темних рослин, готуючи еліксири, що мали утримувати наш розум тверезим під час занурення в Кардію, та захисні рунічні амулети.