33. Джерело сили

Ми повільно йшли тінистим провулком, тримаючись подалі від людних вулиць. Джинси у паперовому пакеті приємно відтягували руку вниз, а тепле повітря трохи гріло обличчя після всього мороку, що сталося в квартирі Лукаса. Крістіан ішов мовчазно поруч. Весь зібраний, але в його ході більше не було тієї скляної, неприродної скутості.

Мимоволі я поглянула на його руки – довгі пальці, короткі нігті, кілька подряпин, нічого особливого. І все ж саме ними він тільки що розчаклував Лукаса. А вчора випустив стільки магії, що я ледве встигла втекти разом з Ламін із квартири.

– Крісе? – тихо почала я, порушивши тишу між нами.

– М-м?

– Ти казав, що тобі потрібна паличка, щоб повернути Лукаса. А зараз ти розчаклував його й стер пам'ять за лічені секунди.

Крістіан трохи сповільнив крок. Він важко зітхнув, піднімаючи голову до сонця, й засунув руки глибоко в кишені штанів.

– Паличка... – Кріс хмикнув із гіркою усмішкою, в якій самоіронії було більше, ніж зверхності. – Паличка – це просто милиця, Кіро. Поводитися з нею вчать дітей або тих чарівників, в кому власне джерело надто слабке, аби утримувати магію без зовнішнього провідника.

– Але ж ти сам наполягав, що вона тобі необхідна!

– Була, – він зупинився й повернувся до мене. Його темні очі дивилися прямо, без жодної маски. – Коли я зв'язував свої сили, то був щиро переконаний, що чистий розум і знання потрібних заклинань – це все, що робить чарівника сильним. Я гадав, що емоції тільки заважають, роблять нас вразливими й некерованими.

Кріс на мить замовк коли пройшла людина повз нас, звівши брови, і його голос став тихішим, набуваючи темних, глибинних нот:

– А виявилося, що саме емоції – це рушій внутрішньої магії. Без них будь-яка руна – лише сухий малюнок. Побачивши, скільки шкоди я приніс Ламін, тобі… і всім близьким, то я усвідомив, наскільки помилявся.

Ми вийшли на людну алею, й раптом Крістіан зупинився.

– Поговоримо про Кардію там? – вказав на кафешку поруч.

– Там?! – обурилася я. – Може ще й оголошення повісимо про суть розмови? Ти набув емоцій, а страх – ні?

Я ще пам’ятала, як ледь не вбила Лукаса кролячою лапкою та як боляче Крістіан ударив його блискавкою, щоб стерти пам’ять. Уявляю, що він зробить, якщо бодай одна зайва людина дізнається про магію, поки говоритимемо.

– Давай краще до тебе додому, – штовхнула я його назад у темний провулок.

На мить тіло Крістіана напружилося. На обличчі з’явилась напружена посмішка, яка починала мене дратувати.

– Та вони нас не чутимуть, – вперся Кріс, хоч і відходив назад, – Там музика та й гамір. Нічого не буде.

– Авжеж буде!

Я не розуміла його впевненості. Потягнулась різко до його руки, він відсахнувся, але все ж я була швидкою і вчепилася пальцями.

– Агов, що робиш?

– Відправ додому! – промовила я, й крутнула його перстень.

Спалах сріблясто-фіолетового сяйва засліпив очі, і вже за секунду під ногами замість асфальту опинилася тверда підлога. Повітря тут було важким, щільним і пахло озоном, гаром та гострим пилом – так, ніби поруч щойно вдарила блискавка.

Я розплющила очі... і застигла, так і не випустивши рукава Крістіана.

– Кіро! – обурено вигукнув він, але, зрозумівши, що вже пізно, лише приглушено зітхнув і опустив голову.

Натомість, я розглядала його квартиру. Хоча тепер, назвати її так, це зробити великий комплімент. Довкола панував абсолютний, хаотичний розгром. Великі панорамні вікна були вкриті павутинням глибоких тріщин, крізь які гуляв протяг, хитаючи зірвані з карнизів шторки. Важкий дубовий стіл, який раніше виглядав непорушно, тепер лежав розколотий навпіл, ніби по ньому вдарили велетенським молотом.

Під ногами з тихим хрускотом розливалися уламки кришталю та розтрощених плафонів. Книги – сотні фоліантів із магії та історії – були дико видерті з полиць, їхні сторінки валялися повсюди, наче мертві білі птахи. На стінах темніли глибокі, обвуглені вибоїни, від яких усе ще йшло ледь помітне тепло.

Я шоковано озиралася довкола, відчуваючи, як по спині пробігає холодний липкий піт. Він зробив це один. За кілька хвилин, просто втративши контроль над власними почуттями.

У голові не вкладалося, яка титанічна, некерована й руйнівна сила ховається за цим спокійним, зібраним хлопцем. Я повільно повернула голову до Крістіана, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Я навіть не уявляла, де проходить межа його можливостей. І вперше мені стало страшно не від того, що він міг зробити зі мною, а від того, що він взагалі міг зробити.

Кріс застиг поруч. Його велична, сувора постава моментально випарувалася. Він глянув на понівечену вітальню, потім на мене – і на його обличчі з'явився вираз дитячого замішання. Крістіан сором'язливо опустив голову, уникаючи мого погляду, і підняв руку, повільно чухаючи потилицю.

– У мене тут трохи не прибрано, – стиха мовив він, прочищаючи горло.

– Трохи? – насмішкувато запитала я, але страх ще не зійшов, – Та у тебе тут армагедон стався.

– Ну, знаєш, – провів він рукою по кріслу й пурпурним сяйвом повернув пружину на місце, зшиваючи тканину, – так буває, коли повертають чарівнику джерело сили.

– Не знала, що ти настільки сильний.

– Я про тебе теж мало що знав, поки не побачив на власні очі. Будемо вважати один-один.

Я хотіла повернути йому почуття, бо думала, що це врятує його. Тепер, дивлячись на понівечену квартиру, я вже не була такою впевненою. 

– Покажи, як ти це зробив? – вказала я на диван. – Допоможу прибратися.

– Не потрібно. Ти ж взагалі хотіла поговорити про Кардію.

– Одне іншому не заважає, – відповіла я, й почала прибирати з підлоги уламки скла.

– Кіро… Ти й так зробила для мене забагато. Я сам.

Він сів поруч зі мною, відбираючи уламки з рук. Дістав поруч шматок штори й складав все скло туди.

– Годі все тягнути на собі. Я ж твоя напарниця!

Раптово Крістіан підняв погляд на мене. Кімната немов затремтіла на мить. В очах Кріса я побачила, як пробивалась волога. Він щільно заплющив їх, відвернувся й закрив обличчя у згині ліктя. Потім пробурмотів ледь чутно: