32. Уявне побачення

Переді мною стояв Крістіан з котом на руках і витягнутою до мене долонею. Я мимоволі поглянула на Ламін. Вона ледь помітно кивнула мені, й тільки після цього я схопилася за руку Кріса.

Та перш ніж він торкнувся свого персня, Лукас раптово заговорив:

– Тільки відправ мене додому. Не в магазин. Там нас може застати Мія, – а потім поспішив додати: – моя співробітниця.

– Добре, – відповів Крістіан і переніс нас одразу, як отримав його адресу.

Спалах магії на секунду засліпив очі, й ми опинилися в затишній, напівтемній спальні Лукаса. Кріс бережно опустив чорного кота на ліжко й одразу прошепотів коротке контрзаклинання.

Кіт на моїх очах розчинився в м’якому пурпуровому сяйві, і вже за мить перетягування матерії на ліжку сидів Лукас у своєму звичному кремовому костюмі та блакитній сорочці.

– Пробач, що зачаклував тебе, – промовив Кріс підносячи руку до обличчя Лукаса, – І пробач за те, що зроблю зараз.

Не дочекавшись відповіді, Крістіан торкнувся пальцями скроні Лукаса. Від них миттєво вирвалася фіолетова блискавка й ударила хлопця в голову. Тіло Лукаса різко здригнулося й важко осіло на ліжко. Я перелякано озирнулася на Крістіана, але він залишався спокійним. Ніби не зробив нічого страшного чи болючого.

– З ним усе буде гаразд. Я чекатиму за дверима, – тихо мовив Кріс і безшумно вийшов із кімнати.

Легкими дотиками я зняла з Лукаса піджак, та закинула його ноги. Лише коли вкрила покривалом, то Лукас важко зітхнув, поворухнувся й повільно розплющив очі. В його погляді прочитувався легкий туман.

– Кіро?.. – він замружився, прикладаючи долоню до лоба. – Що сталося? Голова якась важка…

– Ти впав з катамарана, й вдарився головою, – нашвидкоруч придумала я.

– З катамарана? Де? Коли? – він підняв тулуб, але зморщився від болю в голові.

– Ти запросив мене до озера, пам’ятаєш?

– Справді? Ні… я щось зовсім не пам’ятаю…

Я сіла на край ліжка, тримаючи його за руку, але продовжувала брехати, крізь біль у грудях.

– Схоже, ти вдарився занадто сильно. Лікарі тебе вже оглянули, сказали, що це просто легкий струс, і я привезла тебе додому.

– Отже... ми були на побаченні? – усміхнувся він у відповідь, трохи розслабляючись на подушках.

– Так, – посміхнулася я, борючись із колючим відчуттям провини всередині. – Щоправда, мене раптово викликала податкова й відібрала крамницю. Я мушу негайно з цим розібратися, а ти поки просто відпочивай.

– Я не можу! Мій магазин... Дідько, скільки, кажеш, мене не було?

– Три доби.

– Трясця! – Лукас різко встав з ліжка. – Я мушу…

– Лукасе, не поспішай, – штовхнула я його назад в ліжко, й він сів на ньому, – тобі треба відлежатися.

– Ні, я добре почуваюся. Трохи туманно в голові, але загалом усе гаразд.

– Що ж, як знаєш, – зітхнула я. – Постарайся хоча б не перепрацьовувати. Я маю йти.

– Так. Я теж збиратимуся, але... – раптом він схопив мене за руку та потягнув до себе. – Стривай. Я нічого не пам’ятаю. Взагалі. І це мене дуже турбує. Але я хочу знати... коли ми проводили час разом, чи ми?.. – він зім’явся, не в силах вимовити продовження.

– Ти впав раніше, ніж між нами щось трапилося, – насмішливо відповіла я.

– Навіть поцілунку не було?

– Ти якраз тягнувся мене поцілувати, – хитро примружившись, мовила я, – але дехто підштовхнув нас, і ти впав у воду.

– Сподіваюся, той дехто поплатився!

– Так, йому було дуже прикро, і він потурбувався оплатити всі твої рахунки за лікування.

– Це не поверне мені пам’яті, – буркнув Лукас, але його погляд пом’якшав.

– На жаль, ні. Дякую за час разом, – я нахилилася й обійняла його. Лукас у відповідь ще міцніше стиснув мене в обіймах.

– Сподіваюся, ти погодишся на друге побачення?

– Звичайно.

– Можливо, завтра? Без небезпечних катамаранів та прогулянок біля озера. Просто вечеря.

– Я розберуся з податковою, і тоді домовимося про час.

– Добре, – він раптово подався вперед і тепло торкнувся губами моєї щоки. – Хоча б на такий поцілунок я заслужив?

– Ти заслужив на більше.

Я не дала йому відсторонитися. Пальці вп’ялися в комір його сорочки, і я різко притягнула його до себе, впиваючись у губи. Лукас здригнувся від несподіванки лише на мить – а вже наступної його руки грубо стиснули мою талію, притискаючи так щільно, ніби він боявся, що я розчинюся. Поцілунок вийшов глибоким, жадібним, майже злим від накопиченої спраги. Він кусав мою нижню губу, досліджував рот язиком, а я відповідала з тією ж нестриманістю, дозволяючи собі на мить забути, хто я і що приховую.

Його серце калатало так сильно, що я відчувала його удари навіть крізь одяг. Моя магія тихо ворухнулася під шкірою, реагуючи на його тепло, але я силоміць загасила її. Зараз – тільки це. Тільки він. Тільки цей поцілунок, від якого ноги ставали ватними, а повітря між нами горіло.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, обидва важко дихали. Його лоб торкався мого, очі темні від бажання.

– Більше, – хрипко повторив він. – Ти сказала “більше”.

Я лише посміхнулася куточком губ, хоча всередині все тремтіло.

Однак я добре знала: спочатку мені доведеться вирішити всі свої магічні проблеми. І лише потім… дозволити собі повернутися в його світ по-справжньому.

Коли я зачинила за собою двері квартири й вийшла в коридор, Крістіан стояв коло стіни, мов кам'яна брила: зі схрещеними на грудях руками та міцно стиснутою щелепою. Побачивши мене, він одразу вирівнявся.

– Нарешті, – уїдливо кинув він. – А то я вже думав, що доведеться слухати... продовження вашого уявного побачення.

– Підслуховувати – це тільки моя привілея, – відрізала я, склавши руки на грудях.

– Треба знайти заклинання проти цього…

– Тоді розповіси і мені.

– Обов’язково. Інакше більшого я просто не витримаю.

Мимоволі я посміхнулася, прямуючи до виходу з будинку. Я помітила, як у Крістіана також ледь піднялися кутики губ. Ми не припинили сваритися, але тепер це здавалося нашою особливою родзинкою як рівних напарників.