30. Добраніч

З котом нас не пустили в жоден заклад. Ми вирішили скупити пів магазину солодощів, закусок та випивки перш ніж прийти до Ламін. Ну, як “ми”… Ламін за все платила, мені дозволила розрахуватись тільки за корм для Лукаса.

Лукас гидував кормом, але насідав на м’ясні джеркі та копчену ковбаску. Все ж він людина, й не звик їсти якусь гидоту для тварин. І я відчувала, що мене чекає довга розмова з ним, коли його розчаклують. Він тулився до мене поближче й огортав себе чорним хвостиком. Я час від часу його гладила, й він мені муркотів. Неймовірно милий у такій подобі.

Квартира Ламін насправді була досить просторою і знаходилась в закритому дворику. Вона багата. Достатньо, щоб не перейматися цінниками, обираючи товари, чи чистотою килимів, яких, схоже, чистить не вона. Дістала кавовий столик на який розставила всі речі. Ми їли й сміялися, розповідаючи всілякі історії з дитинства аж до самого вечора. Хоча нас часто переривали телефонні дзвінки від Вілли.

– Можливо вона потребує твоєї допомоги? – спитала я.

– Вона потребує зросту сил, – відказала Ламін. – Деякі завдання можна виконувати самотужки.

Замислюючись я поглянула на кота, але спіймала себе на думці, що без Крістіана – я би не впоралася з жодним із завдань.

– Я не знаю як розчаклувати Лукса…

– Краще не намагайся, – зробила ковток Ламін, а потім полізла до чіпсини поруч зі мною, – я не знаю яке саме заклинання промовив Кріс. Краще дочекатися його. Як ні, то можеш напартачити. Ми не знаємо Лукас у тілі кота чи його тіло стало котом.

– А є різниця?

– Авжеж! – озвалася здивовано Ламін, не розуміючи, що я можу не знати таких “елементарних” речей. – Якщо Лукас у коті, тоді його тіло десь поруч. А якщо тіло перетворилось котом, то треба змінювати форму, а не переносити свідомість.

– Магія така складна… – зітхнула я.

– Ти легко навчишся. Твоя магія схожа на Доріана. Він інтуїтивно розумів заклинання, й першим знаходив магію у простих речах. Такі швидко досягають вершин.

– Але ж він помер…

– Так, – сумно мовила Ламін, – це буває часто з чарівниками. На жаль, останнім часом ще частіше. Люди сповнені самотності, але жадібні й пихаті. Такі часто укладають угоди з демонами, й так дозволяють їм проникнути до нашого світу.

– Люди завжди були такими. Чому саме зараз це посилилось?

– Тато говорить, що причина – ресурсний голод. Війни за територію, населення та їжу. І він лише зростатиме, а ми, чарівники, будемо під ще більшою загрозою.

Я сперлася об спинку дивана й поглянула на свою руку, де жевріли фіолетові руни на зап'ясті. А потім згадала Валеріана й пастку, в яку ледь не влізла.

– Але ж чарівники також укладають угоди…

– Ти не продаєш свою душу, – зауважила вона. – Двостороння клятва не дає панувати одному над іншим. А демони укладають контракти на душу, де плата явно не чесна і зависока. Якщо харчуватися тільки душами, то твоя власна душа стає мертвою та сповненої голоду, яку не заповнить жодна душа.

– Яка цікава, ця магія… стільки нюансів…

– Це правда, – посміхнулась ніжно Ламін та заправила локон сонячного волосся за вушко, – нюансів, заковик та купу проблем. Однак… вона дуже гарна.

Після своїх слів Ламін провела рукою над горішками, пурпурний пилок з її долоні проникнув у середину плодів. Потім вона підкинула горішки над нашими головами, й вони вибухнули у повітрі, розсипаючись у гарний фіолетовий візерунок-квітку із купу вогників, як феєрверк. Гарячі вогники падали на нас, і я почула милий чих поруч із собою. Лукасу потрапляли такі вогники на носик, й він не міг стриматися. Ми з Ламін розсміялися, але кіт ледь фиркнув носом, уткнувся в мою руку на нозі, ніби з проханням його підтримати, погладивши. Що я, власне, й зробила, за що отримала миле муркотіння-подяку.

– Він тобі подобається?

Я зашарілася такому питанню, але кіт-Лукас підняв на мене голову, сам очікуючи відповіді. Мені довелось прикрити вушка коту, бо я ж не знала наскільки він Лукас, а наскільки кіт.

– Можливо трошки.

– Не трошки, – розсміялась Ламін, – він тобі дуже подобається!

– Він хоча б не поводиться, як придурок.

Посмішка сама спала з обличчя Ламін. Вона одразу збагнула, про кого я, й здавалось повітря навколо наповнилось важкою тишею спогадів.

– Кріс не був таким до заклинання. Не з іншими людьми… – потім вона повернула натягнуту посмішку, й додала: – Давай спати?

Ламін розстелила мені диван у своїй бібліотеці.

Так, чорт забирай, у неї ціла кімната заповнена стелажами з книгами!

Я довго не могла заснути хвилюючись за Крістіана, його самопочуття. Навіть не стрималась і написала йому:

Я: Пробач, що розчаклувала. Просто мені потрібна допомога. Дай знати, що з тобою все впорядку.

Він відповів тільки через півгодини.

Крістіан: Я живий.

Крістіан: Поговоримо завтра.

Крістіан: Добраніч.