29. Клятва

​Світанкове повітря над містом було прохолодним й прозорим, мов скло. Чарівний килим Ламін, на якому ми зручно розмістились, мчав крізь рожево-блакитні сутінки над дахами будинків, м’яко оминаючи лінії електропередач та сплячі вулиці.

Моя перебинтована долоня вже не пекла, від порізу склом, Ламін потурбувалась за мої рани. Усі думки були зайняті лише одним – майбутньою клятвою.

Ми плавно знизилися біля знайомого затишного балкона й ступили на кам’яний карниз. Ламін спритно згорнула килим у компактний сувій, а я ступила до важких дубових дверей і впевнено постукала.

​За дверима запанувала коротка тиша, а потім пролунали важкі, повільні кроки. ​Коли двері відчинилися, перед нами постав Крістіан. У своїй звичайній бездоганній зібраності – у просторій темно-синій футболці, з укладеним волоссям і пильним поглядом. Він тримав у руках порцелянову піалу й на мить застиг, переводячи холодні очі з мене на Ламін. 

​– Ви рано, – рівним голосом мовив він й відступив углиб коридору, пропускаючи нас усередину. – Заходьте.

– Це щоб ти не втік раніше часу, – посміхаючись мовила Ламін, й зашла поперед мене.

Ми переступили поріг. У вітальні панував відносний порядок, якщо не враховувати куток біля дивана. Я мимовільно затамувала подих і ледь не посміхнулася: на підлозі акуратно тулилася миска з кормом, а поруч лежала маленька інтерактивна мишка, яку кіт-Лукас зараз похмуро штовхав лапою.

Побачивши мене, Лукас одразу кинув іграшку, жалібно нявкнув і дрібними кроками підбіг до моїх ніг, потершись об кісточку.

– Ти… купив йому лоток і корм? – здивовано вихопилося в мене, поки я взяла чорного кота на руки.

– Я шукач, а не живодер, – сухенько відповів Крістіан, ставлячи піалу з водою на підлогу й випрямляючись у повний зріст. – Твоєму приятелю потрібен був базовий догляд, поки я вирішую питання з магічною паличкою. Чого ви прийшли, Кіро? Я вже казав: Кардія – це смертельний ризик, і я не…

– Я прийшла не просити про це, Крісе, – перебила його я, роблячи крок вперед й міцно перехоплюючи погляд його холодних сірих очей. – Я прийшла укласти магічну Клятву.

Крістіан переглядався мовчки з Ламін, а потім знову на мене.

– Що ви замислили?

Ламін забрала кота з моїх рук, й грайливо відігравала.

– Нам треба потрапити в Кардію, і людина, яка вже там бувала. Проти волі ми тебе не візьмемо, але потрібно, щоб ти прочитав наше заклинання.

– Яке?

– Спочатку угода, – ступила я на крок до нього й простягнула руку. – В обмін я подарую тобі одне бажання.

Із підозрою Крістіан поглянув на Ламін. Він неначе відчував, що щось відбувається дивне.

– Яка в цьому твоя роль?

– Допомагала із закляттям.

– Але вирішила щоб розплачувалась вона за це, а не ти?

– Це її ідея.

– Авжеж, – саркастично переніс погляд на мене, а потім оглянув Лукаса в руках Ламін.

Здавалось неначе в його думках щось закрадалось. Таємниче й лихе, але вибору у мене не було. Ламін запевняла, що він не скривдить. Те ж саме говорив і Доріан, та я й сама бачила, що справжній Крістіан – добрий. Однак всередині закрадався страх: а якщо заклинання не спрацює?

– Одне бажання? – спитав задоволено Крістіан.

– Але без непристойностей! – забрала я руку, й швидко додала: – І без вбивств. І без кривди іншим…

– Тоді в чому мій інтерес? – посміхнувся Крістіан, – Мені не потрібні смерті, я не попрошу нікого вбивати або щоб ти вбила себе. Тепер погоджуєшся? – запитав і простягнув руку для стискання.

– Яке бажання ти хочеш?

– Скажу після того як промовлю заклинання яке тобі потрібне.

Ламін радісно схопила мене за руку.

– Погоджуйся, – сказала впевнено.

А от я такою не була. І все ж вибору не багато. Впевненість подруги беззаперечна й долала мене. Тому я потиснула його руку. Він міцно її стиснув, немов боявся, що я передумаю, а тоді почав промовляти:

– Кіра Леман, я Крістіан Стерн, клянусь що прочитаю одне твоє заклинання, яке ти бажаєш, а в обмін отримаю від тебе одне бажання, яке ти здатна виконати для мене.

Під час його слів я відчувала тепло від його руки, яке переливалось на мою. Буря багряно-фіалкових тіней охопила нас, і луна його голосу пронизувала мене до самого серця.

– Ти повинна погодитися, – підказав тихо Кріс.

– Я, Кіра Леман, погоджуюсь на клятву з тобою.

Після моїх слів нове тепло пробиралось вже від мене до нього. Вихор торкнувся наших зап’ясток, утворюючи пурпурний браслет у вигляді магічних рун, й розчинився у повітрі. Браслети не створювали болю, але їх присутність відчувалась фізично. Не встигла я запитати про них, як Крістіан почав першим:

– Де заклинання?

Я дістала з джинсів аркуш паперу, який він одразу вихопив з рук. Він не міг відпустити папір, навіть якби цього захотів, бо тепер він має його прочитати через магічну клятву. Кріс пробігся очима, а потім на його обличчі гайнула лисяча посмішка.

– Ти не здивувала, – кинув він Ламін. – Ти написала?

– Це була її ідея, – повторилась вона.

– Читай без питань, – наполягала я, – вголос.

За секунду до того, як він почав читати, Ламін раптово здригнулася від осяяння разом зі мною. Крістіан не зволікав, не опирався й це було найстрашнішим для мене. Бо саме в цей момент, мені здалось, що не ми загнали його у пастку, а він нас.

“...вирішила щоб розплачувалась вона за це, а не ти?” – клином вбились його слова в мою голову.

Ламін потягнулась до листка, коли він вже проказав перші рядки, але Кріс підняв аркуш й продовжував читати. Кожен раз коли вона намагалась відібрати, то він уникав її рухів й розвернувся спиною, продовжуючи.

– Припини, – сказала я подрузі, й схопилась за її руки.

– Він цього і хотів! Він щось замислив! Щось лихе!

Коли Крістіан промовив останні рядки, то розвернувся до нас із посмішкою переможця.

– Вже пізно, – сказав він. – Можеш відпустити її руки.