28. Загадка заклинання

У кімнаті Ламін жило світло – не гучне й сліпуче, а м’яке, як місячне сяйво, що просочується крізь її вікна у сутінках. Стіни вкриті ніжним зоряним туманом: маленькі золоті зірочки й тонкі серпи місяців розсипані на блакитних шпалерах. На підвіконні стояв старий телескоп, немов господарка щойно відійшла від спостережень за першими зірками.

Праворуч стояло велике ліжко, вкрите темно-синім покривалом. На ньому лежав один маленький, білий плюшевий ведмедик. Біля узголів’я висіла низька дерев’яна полиця з книгами, свічниками й маленькими зірковими ліхтарями, що м’яко світяться. Біля ліжка стояв круглий столик зі скляною кулею, що світиться зсередини, і кількома розкладеними картами таро.

Ліворуч – робочий стіл біля вікна. На ньому відкритий ноутбук, кілька горщиків із живими рослинами, що тягнуться до світла, і стара настільна лампа з темним абажуром. Позаду – біла шафа й двері на вихід з кімнати.

– Отже, який план? – запитала білявка навпроти мене.

– Мені потрібно розчаклувати Кріса, інакше він мені не допоможе.

Мобільник Ламін раптово почав розриватися від повідомлень, але вона, ігноруючи його, уважно слухала мене.

– Я намагалась, але у мене нічого не виходило.

– Можливо, вдасться нам двом, – я дістала свій мобільний й показала з Галереї нещодавні фотографії. – Я маю його чернетки.

Врешті телефон задзвенів, й Ламін довелось перервати нашу розмову. Вона губами вибачилась і відвернулась, піднявши слухавку.

– Вілла, я зараз не можу, – шепотіла Ламін. – Ти впораєшся сама. Тільки цього разу. Клянусь, потім я тобі допоможу. Навіть ще краще, наступне завдання комісії я вирішу сама. Гаразд? Давай…

Нарешті вона озирнулась на мене та ніяково посміхнулась.

– Пробач.

– Твоя напарниця?

– Ага, – усміхнулась ніжно Ламін від згадки Вілли. – Вона чудова, але інколи занадто панікує.

– Якщо завдання кличе, то я спробую сама. Просто мені потрібен напрямок… щоб я розуміла, яке заклинання застосувати.

– Так, – вихопила рішуче у мене з рук мобільник, – ніяких заклинань без мене. Спочатку ми маємо зрозуміти принцип його закляття, а вже потім поступово його ламати.

Ламін підійшла до своєї білої шафи, дістала з верхньої полиці масивну дерев’яну коробку із залишковими чернетками та дістала з шухляди невеликий портативний принтер. За кілька хвилин фотографії з мого телефону вже матеріалізувалися на щільному папері, які вона додала до своїх. Ми розклали їх прямо на підлозі, перетворюючи килим на справжню карту магічного аналізу.

– Почнемо із заборон, які він сам на себе наклав, – мовила Ламін, опускаючись на коліна поруч зі мною.

Ми сиділи довго, поки не зголодніли. Вона пішла на кухню по закуски, а я залишилася сам на сам із його розмашистим, гострим почерком. І чим більше я вчитувалася у сплетіння рун, тим виразніше бачила за ними не холодного мага, а… людяність.

Кріс жорстко заборонив собі завдавати першим шкоди іншим людям та чарівникам. Навіть ситуація з Лукасом тепер складалася в чітку картину: Крістіан перетворив його на кота не з жорстокості, а тому, що його власне закляття мало строгу пріоритетність – захист таємниці чарівного світу стояв вище за комфорт окремого смертного.

Коли Ламін повернулася з підносом, я вказала їй на наступний блок рун.

– Дивись... – мовила я. – Він не згасив у собі фізичний біль.

– Навіщо? – здивувалася білявка, ставлячи тарілку з підноса поруч.

– Щоб тіло реагувало на небезпеку самостійно. Наприклад, якщо поблизу вогонь – він відсмикне руку через інстинкт. Але якщо у вогні опиниться хтось інший... Кріс туди полізе сам, щоб урятувати, якщо це не становить сильну загрозу його життю.

– Параноїдальна самобереженість... – прошепотіла Ламін, уважно розглядаючи фото. – І подивись сюди: він ставить смертних на другий сорт. Не через зневагу, а тому, що вважає їх найбільш схильними до небезпечних демонічних угод.

– Це логічно…

За вікнами кімнати вже запанувала глибока, глуха ніч. Ми сиділи в оточенні десятків аркушів, коли раптово тишу розрізав тихий, надривний звук.

Ламін заплакала. Краплі сліз впали прямо на роздруковану схему. Я гарячково почала передивлятися папери, думаючи, що вона знайшла якесь страшне прокляття, але виснажена дівчина лише закрила обличчя долонями.

– Це заклинання таке потужне... – крізь сльози вимовляла вона. – Заплутане і бездоганно продумане. Він його складав не на одному подиху... він його складав тижнями. Будучи зі мною…

– Мені дуже шкода, Ламін, – тихо мовила я, обіймаючи її за плечі.

– Кіро, йому було дуже боляче! – вигукнула вона, витираючи щоки. – Як я могла цього не бачити? Чому він не розповідав? Чому він захотів ТАК вирішити проблему?..

– Я не знаю, – відповіла я, відчуваючи важкість у грудях. – І що буде, коли ми його розчаклуємо – також. Можливо, він й далі не захоче допомагати, але... але йому треба пережити той біль, а не ховатися від нього.

– Ти не розумієш, Кіро, – Ламін вказала тремтячим пальцем на центр схеми. – Заклинання настільки сильне, що навіть якщо ми обидві вигадаємо зілля та необхідні слова, то не зможемо його розчаклувати. Він має розчаклувати себе сам. Він утворив замкнений парадокс: він має розчаклувати себе сам, бо тільки його власна магія може скасувати закляття. Але щоб скористатися нею, йому потрібні емоції. А саме емоції його закляття й забороняє.

Я замислилася, розглядаючи глухий кут, у який Кріс сам себе загнав.

– Тоді має існувати щось таке... що примусить Кріса прочитати контрзаклинання.

Ми знову занурилися в розрахунки. Хвилини тяглися повільно, аж поки Ламін раптово не підхопилася на ноги й голосно, майже несамовито не закричала від радості:

– Точно! Чарівна клятва!

– Що за клятва? – здригнулася я від її несподіваного вигуку.

– Це як із джином! – її очі засяяли. – Ви укладаєте магічну клятву, називаєте свої бажання й клянетеся виконати їх, поки термін не мине. Ти можеш змусити його поклястися виконати певну умову! І навіть якщо після цього Кріс передумає, не захоче чи спробує відмовитися – клятва змусить його це зробити. Він має прочитати контрзаклинання. Але клятва працює в обидва боки. В обмін ти сама мусиш поклястися виконати те, чого від тебе зажадає він.