26. Справжня спадкоємиця

Пронизливий магічний гул сигналізації розрізав тишу провулку, немов лезо. Вуличне світло миттєво згасло, а за нашими спинами прямо в повітрі розлилося важке, тривожне червоне сяйво.

– На склад! Живо! – гаркнув Крістіан. Його голос втратив усю звичну спокійну байдужість.

Він першим увалився крізь відкритий замок у темний коридор “Чарівного світу”, міцно притискаючи до грудей чорного кота. Лукас у його руках стиснувся від жаху й вчепився кігтями Крісу в плече, але той лише зціпив зуби.

Ламін заскочила слідом за мною й одразу розвернулася до дверного отвору. Вона викинула руки вперед, і повітря перед нами затягнулося щільним, пульсуючим пурпуровим щитом.

– Вони вже тут! – перекрикуючи оглушливий дзвін, вигукнула вона.

З вулиці пробився спалах золотого світла – бойова магія Комісії. Перший удар із гучним тріском врізався в щит Ламін, від чого дівчина похитнулася, але втримала заклинання.

Крістіан спритно діяв однією вільною рукою: його пальці розсікали повітря, залишаючи за собою сяючі фіолетові сліди. Він різко викинув долоню вперед, і перед виходом спалахнуло додаткове розтяжне закляття, яке заблокувало прохід.

– Аврелія привела Комісарів! – вигукнув він, тримаючи наляканого кота під пахвою,  але не перериваючи магічних пасів вільною рукою. – Кіро, до лампи! У нас максимум пів хвилини, поки вони не проб'ють захист!

Я не стала чекати другого запрошення. Перечіпаючись об перекинуті коробки та нерозібраний мотлох, який Комісія так і покинула під час арешту, я ринула вглиб магазину. Серед речей стояла в куту вона.

– Лампо! – я підскочила до неї, задихаючись від бігу. – Нам треба геть звідси! Забери нас до інших Леман, до Парижа!

Абажур повільно спалахнув м'яким фіолетовим світлом, абсолютно ігноруючи криваво-червоні спалахи сигналізації за дверима.

– Маленька Кіро... Родина – це не точка на карті. Це коріння, що живить одне дерево.

– Мені потрібен такий самий магазин, але у Франції! Негайно! За дверима Комісія!

– Комісія шукає закон. А Ключ шукає кров, – тихо загуділа Лампа. – Чи готова ти постати перед тими, хто оцінює Леман не за словами, а за силою? 

– Готова! Відкривай! – вигукнула я, чуючи, як за моєю спиною від тріску розколюється перший щит Ламін.

– Тоді попроси правильно.

Я гладила абажур, але нічого не відбувалось. Щось було не так. В цей раз простого погладжування лампі не вистачало. В голові застрягла дивна фраза: “ключ шукає кров”.

Позаду пролунав важкий гуркіт – один із захисних заклять Кріса розпався. Я не знала, що саме вона має на увазі. Але часу на роздуми вже не залишалося. Діставши з підлоги маленький уламок скла, я швидко провела гострим кутом по долоні. Біль на мить обпік руку, й на шкірі виступили темні краплі. Я притисла закривавлену долоню прямо до гарячого абажура.

Абажур спалахнув так яскраво, що сліпуче фіолетове світло на мить затопило весь опечатаний магазин. Лампа вивільнила гарячий магічний імпульс, увібравши мою кров, й стіна поруч із нами розійшлася з важким стогоном кам'яних блоків, створюючи двері, схожі на мої. Я не вагалась.

– Народе, сюди!

Крістіан підбіг до мене, усе ще притискаючи наляканого кота до грудей. Я відкрила двері лавки й кинулась в яскраве пурпурове світло. Лише чула, як позаду Кріс гукнув Ламін, й вже через секунду всі ми троє впали на підлогу проходу крамниці.

Я завмерла, не одразу наважуючись підвести голову. Тут було… людно. Десь неподалік дзенькнув дзвіночок, зашурхотіли сторінки, хтось засміявся, а з глибини крамниці долинув голос продавчині, яка щось захоплено пояснювала покупцеві. У повітрі змішувалися запахи воску, сушених трав, старого паперу й чогось солодкого, схожого на карамель.

Я повільно підвелася. Переді мною простягався “Чарівний світ”. Тільки не мій.

Тут не було сірих печаток Комісії, пилу й перекинутих коробок. Високі полиці здіймалися майже до стелі, заставлені десятками артефактів. Скляні кулі плавали в повітрі над підставками, всередині пляшечок ворушилися крихітні тіні, старовинні книги самі перегортали сторінки, а на гачках тихо погойдувалися амулети, чекаючи, коли хтось нарешті наважиться їх придбати.

Між рядами ходили чарівники. Хтось розглядав срібну маску, хтось сперечався з продавчинею через ціну зачарованого ножа, а біля стійки маленький хлопчик захоплено тицяв пальцем у клітку, де сиділа пухнаста істота з трьома хвостами.

За широкими вікнами вже спускалися сутінки. Париж за склом поволі запалював вечірні вогні, і їхнє світло змішувалося з чарами, що мерехтіли на полицях.

Я повернула голову до Ламін, яка саме підводилася з підлоги. Потім знову озирнулася довкола й відчула гострий біль, бо цей магазин був саме таким, яким мав бути мій. Живим. Відкритим. Повним магії. І ніхто не збирався його в мене забирати.

– Ходімо, – тихо мовила Ламін, підштовхуючи мене вперед.

Ми покрокували між високими полицями до масивної дерев'яної стійки. За нею стояла молода дівчина-продавчиня в елегантній темній мантії, яка саме розкладала по оксамитових футлярах якісь сяючі кристали.

Я затамувала подих і, ступивши ближче, тихо запитала:

– Вибачте... Мені потрібна пані Леман. Вона тут?

Продавчиня відірвалася від роботи, здивовано кліпнула й окинула нас трьох уважним, трохи настороженим поглядом. Побачивши мою закривавлену долоню, скуйовджену Ламін й Крістіана з котом на руках, вона злегка насупилася й відповіла швидкою, співучою французькою:

– Pardon? Je ne vous comprends pas. Vous avez besoin d'aide?

– Я... я шукаю Леман, – повторила я повільніше, сподіваючись, що прізвище вона все ж зрозуміє. – Пані Леман.

Дівчина лише розвела руками, збираючись, здається, викликати охорону чи старшого продавця. Тут заговорила Ламін та так спритно, що здавалось це її друга мова, й продавчиня нарешті вказала нам у інший кінець залу.

Біля високого стелажа зі старовинними фоліантами стояла струнка жінка. Почувши своє ім’я вона озирнулась і запанувала тиша. Темне, бездоганно вкладене волосся, яскравий синій костюм, що ідеально підкреслював її статуру, і холодний, уважний погляд сірих очей. Вона була старша за мене, можливо, років на п’ятнадцять. Збіг обставин був виключений. Я бачила її на похоронах бабусі Рамони.