25. Слід Леман

– А де саме у Франції той магазин? – із надією запитала я, переводячи погляд на Ламін.

Вона замріяно примружилася, намагаючись згадати, але потім безпорадно розвела руками:

– Ну... десь у Парижі. Я бачила його мимохідь, коли була там на стажуванні. Точної адреси чи магічних координат я не знаю.

Я замислилась над тим, у кого ж ще я можу попросити допомоги. Хто ще знає про магазин, мій рід та магію. І раптом… згадала.

– Тоді я знаю, хто може нам допомогти, – посміхнулася я.

– Хто? – запитала Ламін.

Я поглянула на Крістіана, який зацікавлено ворухнувся на дивані.

– Лампа-ключ. Вона знає все про магазин, його завдання та магію. Ще й відкриває портали. Може не тільки знайти моїх родичів, а й відправити мене до них.

Я вже хотіла зрадіти власній геніальності, але раптом згадала про гномів.

– Хоча… вони могли її забрати.

– Вона була товаром? – одразу запитав Крістіан.

– Ні. Вона не продавалася. Лампа була моїм провідником.

Крістіан на мить замислився, й мені дуже хотілось знати, що криється в його голові.

– Тоді вони не могли її забрати. Вона – частина магазину.

– Це чудово! Тоді нам треба вирушити туди зараз же! – радісно вигукнула я.

Крістіан важко зітхнув. Ламін теж раптом осіклася. Я перевела погляд з одного на іншу.

– Що? У чому справа?

– Твій магазин же арештували, – почала пояснювати Ламін.

– Він опечатаний, – перебив її Крістіан, – Нам треба купу правил порушити, і розбити їхнє заклинання захисту.

– Нам? – запитала Ламін, – Ти з нами не підеш. Вона вже достатньо натерпілась.

– Це моє завдання від Реєстру.

– Ми виконаємо його без тебе.

– Там стоять захисні закляття, які зреагують на будь-яке несанкціоноване проникнення за три секунди. Без моїх знань про розшифровку та обхід магічних бар'єрів ви обоє опинитеся в камері Комісії раніше, ніж встигнете промовити “лампа”.

– Для початку купи собі нову паличку, – дорікнула я.

– До речі, де вона?

– В казино, – він розчаровано відповів Ламін, – Довелось нею пожертвувати, щоб вибратись звідти живими.

– Тоді відправляйся за паличкою, а ми розшифруємо бар’єри самі.

– Ні, я не віддам тобі моє завдання! – Крістіан перевів свій суворий погляд на мене: – Кіро, збирай речі. Доведеться почекати до сутінок, а поки я підготую все необхідне.

Ламін лише закотила очі, але заперечувати більше не стала. Схоже, нам справді без нього не впоратися. Наступні кілька годин ми провели в очікуванні. Крістіан тим часом дістав із таємної шафки рідкісні інгредієнти й на кухні приготував магічну витяжку – густу сріблясту рідину, яка мала тимчасово приглушити захисні руни Комісії. Він ретельно зважував порошки, розтирав сухі пелюстки темних рослин. Коли за вікнами остаточно стемніло, він сховав флакон до кишені й підійшов до нас.

– Готові?

Не чекаючи відповіді, Крістіан схопив нас обох за руки. Прокрутив аметистовий перстень – і світ навколо стиснувся в магічну воронку. За мить ми вже стояли у вогкому темному провулку за два будинки від моєї лавки

– Чому ми не телепортувалися прямо під двері? – пошепки запитала я, виранівшись із його хватки.

– Бо магічний спалах від переміщення миттєво зачепив би сигнали Комісії, – так само тихо відповів Кріс, оглядаючи темну вулицю. – Далі йдемо пішки й без зайвого шуму.

Ми потай прослизнули крізь сутінки до чорного ходу “Чарівного світу”. Важкі дерев'яні двері були вкриті густою сірою павутиною заклять Комісії, яка тьмяно пульсувала в темряві.

Крістіан одразу спрямував свою долоню й нахилився до замка, шепочучи якісь складні формули й повільно розплутуючи магічні нитки.

Але не встигла я навіть затамувати подих, як із-за сміттєвих баків вислизнула темна тінь. До моїх ніг, тихо й жалібно нявкнувши, підійшов кремезний чорний кіт.

– Ой, який гарний... – здивовано прошепотіла Ламін, опускаючи погляд.

Кіт наполегливо потерся головою об мої джинси, а потім став на задні лапи й припав передніми до моїх колін, немов благав про щось. Я присіла навпочіпки, щоб роздивитися його, і в цей момент світло далекого ліхтаря впало йому прямо в мордочку.

Мій подих перехопило. На мене дивилися не тваринні зіниці. У цього кота були абсолютно людські, глибокі, неймовірно знайомі зелені очі, у яких читався цілий океан відчаю, прохання про допомогу й невимовного гніву.

Пам'ять миттєво повернула мене до того дня, коли я лежала вдома з пораненою ногою і до мене приходив... Лукас. Крістіан тоді так спокійно сказав: “Мені довелося магічно виставити його за двері….”.

– Лукас?.. – вихопилося в мене здавленим шокованим шепотом.

Кіт коротко й майже по-людськи ствердно мотнув головою й знову жалібно нявкнув. Я повільно підвелася, відчуваючи, як від гніву в мене закипає кров. Ламін поруч стояла з нерозумінням в очах.

– Крістіане... – мій голос тремтів від обурення. – Ти що... перетворив людину на кота?!

Крістіан навіть не обернувся від дверного замка, де його пальці виводили складні фіолетові руни. Він лише сухо й абсолютно байдуже кинув через плече:

– Він забагато запитував і збирався викликати поліцію. Анімагія – найшвидший спосіб змусити смертного замовкнути. Він би все одно не відчепився. В чому проблема?

– В чому проблема?! – Ламін аж повітря ротом ковтнула від такої холоднокровності, підхоплюючи кота-Лукаса на руки. – Він же смертна людина!

– Зніми з нього закляття! Негайно! – вимагала я, підходячи ближче.

– Мені потрібна моя паличка й спокійна обстановка, щоб розчаклувати його без ускладнень. Зараз ми йдемо за лампою. Кіт почекає.
Я витріщилася на нього зі злобою в очах. Почекає?! Не кажучи більше ні слова, я вихопила Лукаса з рук Ламін.

– Тоді понесеш його сам.

І сунула чорного кота просто Крістіану в руки. Він нарешті відірвав погляд від печатки й подивився спочатку на мене, потім на Лукаса. Кіт люто блиснув зеленими очима.