23. Межа

Валеріан повільно підвівся. У його русі була загрозлива, майже звірина грація. По моїй руці – тій самій, якою я торкалася його під час рукостискання – раптом пробіг легкий, але болісний магічний струм. М'язи наче занеміли, перестаючи підкорятися моєму розуму.

– Мені потрібен лише її відбиток, – з м'якою, отруйною посмішкою промовив Валеріан.

Крістіан діяв миттєво. Він рвонувся вперед, дістаючи з-за пазухи паличку, щоб перехопити й відтягнути мою руку. Але Валеріан лише ліниво навскоси змахнув долонею – і паличка Крістіана з тріском вилетіла з його пальців, покотившись по підлозі.

Моя рука проти моєї волі, смикаючись як на невидимих нитках, витягнулася до столу. Пальці занурилися в його келих із темною рідиною, вимочуючись у чорній крові. Документ лежав усього в кількох сантиметрах.

За долю секунди моя заніміла долоня мала опуститися на пергамент, скріплюючи контракт. Я вже відчула холод старого паперу. Хотіла висмикнути руку. Пальці навіть не здригнулися. В мені все закричало від жаху.

– НІ! – вихопився з моїх грудей дикий крик.

З самого серця, розриваючи занімілі м'язи, вирвалася хвиля яскравої фіолетової магії. Вона сліпучим спалахом вдарила в повітря, з тріском розриваючи ментальний зв'язок між моєю рукою й Валеріаном. Віддачею нас розкинуло в боки. На обличчі Валеріана вперше з'явився щирий, застиглий шок. Він не очікував такого відчаю й сили від мене.

Крістіан не втратив ні секунди. Скориставшись розгубленістю темного чарівника, він підхопив мене під спину, вчепився в мій пояс і прокрутив аметистовий перстень.

Простір навколо згорнувся. Більше не було шурхотіння карт і клацання кістками. Під ногами опинилася знайома підлога його квартири. Ноги остаточно відмовили. Світ перед очима поплив, затягуючись густою, непроглядною темрявою. Тіло здалося, не витримуючи накопиченого болю, ритуалу лікування, страху втрати магазину та цього останнього, смертельного магічного ривка.

Я відчула, як падаю в руки Крістіана, і лише стиха прошепотіла в його груди:

– Кріс... мені потрібен відпочинок.

– Авжеж.

Я ледве почула, що він відповів. Свідомість остаточно згасла.

Мене розбудило світло, що пробивалося крізь штори. Я розплющила очі не одразу. Спершу відчула м'якість ковдри, запах трав й тихий скрип ручки по паперу.  Я розплющила очі й виявила, що лежу на розкладеному дивані. На мені все ще була та сама бордова сукня – Крістіан до неї й пальцем не торкнувся, лише дбайливо вкрив мене легкою ковдрою. Сам він сидів за робочим столом неподалік і щось зосереджено занотовував у своєму шкіряному щоденнику.

– Доброго ранку, – сонно мовила я, пробуючи сісти.

Крістіан одразу відклав ручку й підвівся, уважно, від голови до п'ят, оглядаючи мене.

– Уже день, – він кинув швидкий погляд на свій наручний годинник. – Ти проспала дванадцять годин. Як почуваєшся?

Я потягнулася й солодко розім'яла занімілі руки. У пальцях усе ще відчувалося легке поколювання, але воно вже не мало відношення до небезпечної магії Валеріана. Це була лише звичайна, природна втома після такого виснаження.

– Трохи краще, – чесно відповіла я, а потім глянула на нього. – А ти як?

– Я? – Крістіан трохи звів брову. – Не мене намагалися зробити рабом.

– Це вже точно, – тихо хмикнула я.

Він підійшов до стільця, взяв складений чистий рушник і простягнув його мені.

– Іди прийми душ. А після – обговоримо план наших наступних дій.

– Слухаюсь, пане, – з легкою посмішкою відповіла я, забрала рушник з його рук, підхопила свій рюкзак із речами й поплелась до ванної кімнати.

Змити з себе залишки того моторошного вечора у “Форті і Труні” було найкращим рішенням. Коли я нарешті вийшла, переодягнена у свої звичні, хоч і трохи м'яті, улюблені шорти та футболку, то застала Крістіана в коридорі. Він якраз ніс у руках дві чашки з гарячою, ароматною кавою в кімнату.
Саме в цей момент двері квартири без жодного попередження відчинилися, й на порозі з'явилася Ламін.

Час наче зупинився. Ми обидві з шоком застигли, впившись поглядами одна в одну. Окрім, хіба що, самого Крістіана. Наш “господар” лише на мить завмер з чашками в руках, а потім важко й приречено зітхнув – так, як він робив завжди, коли йому починали смертельно надокучати.

Ламін застигла у дверях, оглядаючи мене з ніг до голови, одягнену по-домашньому. Потім перевела погляд на Крістіана, а тоді – на розкладений диван позаду нас. Вона ледь вигнула брову, ніби стримуючи посмішку. І лише в ту мить я побачила цю сцену її очима і те, наскільки неоднозначно все це виглядає.