22. Ставка

Коли я зробила свої перші кроки, пронизливий погляд чоловіка одразу вп’явся в мене. Його очі горіли голодним червоним вогнем. А потім перескочили на Крістіана, який почав випереджати мене, затуляючи власною спиною. Куточки його блідих губ повільно підіймалися в тонкій, майже непомітній усмішці – не теплій, не дружній, а холодній і всезнаючій, ніби він уже прочитав думки гостя ще до того, як той розтулив рот.

Червоні очі звужувалися з тіньовим задоволенням, у них спалахувала іскра тріумфу: він бачив не людину, а вже укладений пакт, свою перемогу, ціну, яку той заплатить. Усмішка ставала ширшою, оголюючи гострі зуби. За сусідніми столиками тим часом не припинялася гра. Магічні фішки дзенькали об чорне сукно, карти самі переміщувалися між пальцями гравців, а десь у глибині залу хтось радісно засміявся, отримавши виграш. Здавалося, чужа небезпека тут була звичайним шумом на тлі.

Поставивши келих на стіл, чоловік заговорив першим:

– Крістіан Стерн, шукач магічних артефактів та братовбивця.

– Я також знищую і демонів, – забрав Крістіан келих, розглядаючи рідину всередині, а потім підняв очі на власника. – Чи ви ще не встигли перетворитися?

Чоловік спрямував свій погляд знову на мене, й почав пояснювати рівним тоном те, що я й так зрозуміла.

– Ще з давніх давен мисливці пили кров своїх жертв, щоб набратися сил для нових битв.

– От тільки ви не мисливець, – зауважив Крістіан. Помахом пальців чоловік повернув келих собі. – Ви просто повільно перетворюєтесь на демона. Одного такого ми вже здолали.

Чоловік показово випив ще, наперекір словам Кріса. Потім дістав хустку зі своєї кишені, витер сліди на підборідді від чорної крові, й вказав мені на стілець навпроти нього. Я зробила великий вдих, щоб набратися сил, а після – сіла.

– Мене звати Кіра Леман. Я хочу попросити вас…

– Леман, – вигукнув він перебивши мене та посміхнувся, – Спадкоємиця першого роду чарівників у моєму казино. Це що, сон?

Першого роду чарівників?! Його казино?

Я сховала своє здивування за саркастичною посмішкою. Ох, ну і куди мене втягнув Крістіан? Я думала ми підемо до добрих чарівників. Тепер я почала помічати те, чого не бачила раніше. За сусіднім столиком чарівник із золотими іклами програвав фішки, одна за одною пересуваючи їх до усміхненої суперниці. Біля бару двоє чоловіків тихо сперечалися над келишком червоного зілля, а над головами гостей повільно плавали цифри, що змінювалися після кожної ставки. Тут навіть повітря пахло ризиком. 

– Не сон, – відповів замість мене Крістіан й поклав руку на спинку мого стільця, – вона справді племінниця пані Аврелії.

– Я не бачу тут комісарів, отже справа дуже особиста. Непогано, Крістіан, я приймаю твою ставку.

– Я не віддаю її тобі, – перебив Кріс, – І не граю з її життям. На кону стоять товари з її магазину. Книги заклинань, чарівний посуд, трави, спіритична дошка й багато іншого.

Крістіан дістав з кишені лазурити й поклав на стіл. Чоловік навпроти своїми довгими пальцями гладив камінці, один навіть взяв у руки, розглядаючи на справжність. З боку нього, на зеленому сукні спалахнули червоні руни – хтось програв. Гравець мовчки підвівся й відійшов від столу, залишивши на ньому все, що приніс із собою.

– “Чарівний світ” ще досі працює? – насмішливо запитав темний чарівник.

– Ви знаєте мій магазин?

– Я знав Рамону, – відповів з натяком, який мені був незрозумілим, а потім простягнув мені руку, – Валеріан Морн.

Я потиснула його руку, але він довго її не відпускав й стискав сильніше, неначе випробовував мене. Валеріан відпустив мою руку лише тоді, коли з моїх пальців від перенапруги вирвався мимовільний сплеск магії, змусивши його пальці розтиснутися. Чоловік лише примружився, підтверджуючи для себе те, що й так здогадувався: у моїх жилах тече справді потужна сила.

Крістіан помітив цей погляд. Я відчула, як за моєю спиною буквально закам'яніла його постать. Напруга між ними зростала, а я була тією ланкою, що могла запустити цей магічний потік непримирення.

– Бачу, ситуація патова, раз ви прийшли до мене, – мовив Валеріан, спираючись на підлокітники. – Магазин Рамони або помирає, або вже не у ваших руках.

– Мені потрібно його викупити у тітки, – відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

– Он як, – хижо посміхнувся він.

У той же момент важка рука Крістіана лягла мені на плече й стиснула його настільки сильно, що це завдало болю. Він нахилився до мого вуха й сухо, наказним тоном прошепотів:

– Дай мені закінчити. Встань.

Ми помінялися місцями. Крістіан сів навпроти Валеріана, відгороджуючи мене своєю спиною, склав руки в замок і не зводив важкого погляду з темного чарівника.

– Я допоможу покрити витрати, – спокійно промовив Валеріан. З його внутрішньої кишені вискочило чорне загострене перо разом із сувоєм старого пергаменту. – Скільки потрібно? Мільйон? Два?

Він підняв на мене свої гострі очі, вже готуючись вказати суму в документі. Він поводився так, ніби ці гроші для нього – звичайна дрібничка, яка не варта навіть обговорення.

– А що ти хочеш натомість? – процидів Крістіан.

– Лазурити, товари, книжки... Крістіане, ти справді гадав, що мене цікавить це лахміття зі старої лавки Рамони?

Навколо нас раптом стало надто шумно. Дзвін фішок, сміх, уривки чужих розмов, скрегіт карт по сукну – усе змішалося в один глухий гул. Я чомусь відчула, що саме зараз казино прислухається до нас. Ніби йому було цікаво, що Валеріан поставить на стіл наступним. А він знову перевів погляд на мене через плече Кріса:

– Один рік твого життя, Кіро. І крамниця назавжди твоя.

– Справді? – вихопилося в мене.

Серце калатало: два мільйони за один рік?

– Навіть не думай! – грубо й різко відрізав Крістіан, від чого мене аж пересмикнуло.

Він повернув голову до мене, і в його очах палала напруга.

– Він не хоче рік твого часу. Він хоче цілий рік володіти тобою. Як рабинею. Як думаєш, його іграшки довго живуть? Рівно стільки, скільки заплатили.