21. Форт і Труна

– У тебе що, є гардероб для випадкових гостей? – з підозрою запитала я, спостерігаючи, як він підходить до своєї шафи.

– Ні, – коротко відповів Крістіан.

Він дістав зі вішака власну темно-бордову шовкову сорочку, суворі чорні штани та пару свого шкіряного взуття. Потім дістав паличку. Один чіткий, розрахований рух – і з кінчика вирвалося м'яке пурпурове сяйво, яке огорнуло тканину.

На моїх очах бордова сорочка та штани почали розриватися й переплітатися, змінюючи форму. Пурпурове світло обплело тканину, ніби живі нитки: шовк сорочки стягнувся, утворивши щільний, майже корсетний ліф глибокого винного кольору, а чорні ремені з’явилися самі собою – перехрестилися на грудях, обхопили талію й зникли під тканиною, тримаючи все в ідеальній напрузі. Штани розплавилися вниз, видовжилися й затверділи в елегантну чорну спідницю-олівець, що облягала стегна й зупинилася якраз під колінами.

Один короткий жест паличкою – і його шкіряні черевики спалахнули тим самим пурпуровим сяйвом: ніс став гострішим, підошва тоншою, а підбор… він лишив свій. Той самий, трохи вищий, ніж у звичайних лоферів, ніби Крістіан навмисне залишив у сукні шматочок себе. За кілька секунд переді мною вже лежала готова сукня – темна, небезпечна й настільки ідеально зшита, ніби її ніколи не створювали зі звичайного чоловічого одягу.

– Вона неймовірна, – торкнулась я тканини, щоб впевнитись, що сукня справді існує. – Але підбори?..

– Підбор стійкий, щоб ти знову не зламала ногу. Ловити тебе кожні п’ять хвилин я не збираюсь. Одягайся, – кивнув він на ванну.

Як завжди “тактовний” та “люб’язний”. Я вже навіть не реагувала, пішла куди вказав. Я робила кроки ще з обережністю, хоч болі вже й не було. Коли накинула сукню, то поглянула у дзеркало й замилувалась. Як же це можливо, що кілька слів й спалах світла – перетворили звичайну тканину на щось живе, небезпечне і прекрасне водночас?

Коли вийшла, то Крістіан також вже вбрався у чорну сорочку та класичні штани, але в цей раз на ньому була шкіряна куртка. Вигляд мав досить елегантним, але через холодне обличчя – суворим. В кишені він клав лазурити, й обернувся на мене лише, щоб переконатися, що я готова, а не помилуватись своєю роботою.

– Навіщо тобі лазурити? – запитала я. – І до речі… що вони роблять?

Крістіан знову підняв на мене очі. Клянусь, я прочитала в них розчарування, хоча в цей раз він контролював своє дихання.

– Лазурити хороші провідники магії, – коротко відповів, але зрозумів, що цього мені не достатньо. – З них можна створити багато чарівних предметів: спіритичні дошки, амулети захисту розуму та багато чого іншого.

– Ти їх береш, як доказ моїх магічних предметів? Але ж вони твої…

– Ти будеш моєю боржницею, – усміхнувся він та випростався. – Уже вкотре.

Я поглянула на свою ногу. Він зробив для її знищення та лікування дуже багато. У мене вже не було сил ні на сперечання, ні на погрози.

– Коли ми вже підемо?

– Зараз.

Крістан простягнув мені руку, я вхопилася за нього міцно й він крутнув свій аметистовий перстень. Промовив місце, й вже через мить ми опинились на Чарівній алеї. Щоправда ввечері, воно виглядало зовсім по-іншому. Поки я була непритомна, дощ пройшовся, й вуличка стала досить мокрою, але не менш людяною.

Вивіски були такими яскравими, що сліпили очі. Головний фонтан світився фіолетовим сяйвом, неначе крізь нього проходили всі магічні потоки. І як тільки я поглянула на бурхливу воду в басейні, то побачила як фіолетові нитки магії пливли струмком вгору й розбрискувались з-за спини плачучої обсидіантової жінки.

Праворуч стояла чарівниця у чорному плащі та плакатом “Відкритий світ - чарівний світ”. Ліворуч чарівник передавав іншому чорний пакунок, а потім вони обидва розчинились у просторі. Через секунду на тому місці з’явилось пару чоловіків у золотих плащах, які крокували як охоронці чи вартові. Тут кишило зовсім інше життя – потаємне й небезпечне.

– Кіро, сюди, – потягнув мене за руку Крістіан в зовсім інший провулок.

Цей шлях був темний та звужувався з кожним кроком все більше, поки ми не опинились у потрібному місці. Вхід ховався за дверима звичайного багатоквартирного будинку з чорної цегли. Проте над ним яскраво, навіть дещо зухвало, світилася червона неонова вивіска – “Форт і Труна”.

По обидва боки від дверей застигло двоє масивних кам'яних ґолемів, вбраних у стародавні обладунки. Варто було нам наблизитися, як вони важко зрушили з місця й із гучним брязкотом схрестили мечі перед нашими обличчями. Той, що стояв праворуч, промовив низьким, як гуркіт обвалу, голосом:

– Де закінчується Фортуна?

– Там, де починається Труна, – спокійно відповів Крістіан.

Відповідь їх влаштувала. Заскреготіло каміння, ґолеми прибрали зброю, і важкі двері відчинилися, відкриваючи круті сходи, що уводили нагору.

Коли ми піднялися, контраст просто вразив: над гротескними склепіннями вирувало зовсім інше, розкішне й небезпечне життя. Важкий темно-червоний оксамит на стінах, масивні кришталеві люстри із запечатаним усередині фіолетовим магічним вогнем, солодкуватий запах сигар із золотим димом і безперервний, притягуючий дзвін магічних фішок.

Крістіан одразу вказав поглядом на чоловіка, який сидів за окремим столиком у напівтемряві, якомога далі від гамірного натовпу.

Вигляд він мав моторошний: бліда, майже порцелянова шкіра, гострі аристократичні риси обличчя та темне волосся, що спадало на плечі. Він був убраний у вишуканий чорний костюм із графітовими візерунками. Пляшка на столику сама нахилилася, без жодного дотику наповнивши келих густою чорною рідиною. Лише тоді чоловік повільно обхопив його довгими тонкими пальцями. Від самої його присутності віяло чимось давнім і небезпечним.

– Нам потрібен він, – прошепотів мені на вухо Крістіан.

– Ти певен? – із сумнівом запитала я, оглянувши цього темного аристократа.

У відповідь Крістіан лише ствердно й мовчки кивнув. Він, як завжди, не зчитав мого сарказму, та й не дивно. Але зважаючи на те, що Кріс рятував мене вже безліч разів і його наміром точно не було нашкодити, я глибоко вдихнула й рушила за ним углиб залу.