20. Ціна одужання

– Шукаємо чаклунів! – відповіла впевнено я, а потім одразу моя ініціатива згасла. – Але я не знаю місць де можна їх віднайти. Я ніколи з ними не стикалася, поки не познайомилася з тобою. Та і багато ходити… я не витримаю.

– Це не проблема, – рішуче промовив він, – Але спершу нам доведеться вилікувати тебе. Кволій і слабкій чарівниці гроші не дадуть.

– Зламану ногу? За одну ніч?

– За годину.

Мої брови злетіли вгору від здивування. Крістіан відкрив ключем свою шухляду в столі й дістав звідти чорну скляну баночку. І без знань про магію мені стало зрозуміло, що ця банка небезпечна. Ну, а також червона наліпка із черепом.

– Що це?

– Лягай на диван. Якомога зручніше. Тобі буде боляче. Дуже.

– Цілу годину?

Він коротко кивнув головою, й вже діставав ножиці щоб розрізати бинти, які сам же й наклав. Я напружилася, через його готовність до дій.

– Чому ти не використав його одразу? – запитала я, лягаючи на диван. – Таким чином хотів мене покарати? Щоб я довго хворіла?

– Повір, – хижо посміхнувся Кріс, – ти б не хотіла щоб тебе так лікували, якби не нагальна потреба.

– Як сильно це буде боляче?

– Я втрачав свідомість, а потім прокидався в тій самій агонії. І так цілу годину.

Від страху я підняла тулуб й відсмикнулась від його рук, що тяглись до моєї ноги.

– Стривай. Можливо не варто так радикально? Можливо ти сам будеш шукати чарівників?

– Хіба ми не партнери, які все повинні робити разом? Одна година болю, це краще ніж місяць мучитись.

– Але ж… концентрованого болю, – вагалася я, – Є якесь знеболювальне?

– Є, але тоді ця сироватка не спрацює. У них ворогуючі компоненти. Ти відчуватимеш менший біль, але рана взагалі не загоїться.

– І чому я маю тобі вірити?

Крістіан важко зітхнув й сів поруч. Я для нього була не просто тягарем, а й проблемою. Але мені дуже-дуже не хотілось відчути знову того болю, який розривав мою ногу. А тут ще й цілу годину.

– Подзвони Ламін. Спитай у неї про кращий спосіб.

– Ламін! – зраділа я й дістала хутко мобільник, – Точно!

Екран крізь тріщини ще добре було видно. Я набрала своїй новій подрузі й розповіла про те, що сталося. Вона стала напрочуд схвильованою, а коли дізналася про спосіб Крістіана розлютилась.

– Запропонував що? Він мабуть збожеволів…

– Він сказав це єдиний спосіб загоїти рану швидко. Ти знаєш кращий?

– Можна промазати ногу розтертими водоростями і обколоти голками морського їжака. Через тиждень ходитимеш, як зазвичай.

– Але мені треба на зараз…. Мій магазин… його відібрали і мені треба знайти гроші. Це ще довша історія. Порадиш щось?

– Зараз?.. – я відчула в її голосі наляканість, – Тоді… тоді Крістіан правий…

Він розвів руки, немов “а я ж казав”, й тоді я розчавилась повністю. Мою крамницю, окрім мене ніхто не врятує. Я не перевірила факти, я необізнано погодилась керувати ним, тому саме я маю нести відповідальність за нього.

– Дякую, Ламін. Я все розповім згодом.

– Набери мене, як зможеш. Успіхів, Кіро, – співчутливо промовила вона у відповідь.

Я зручно лягла на дивані, прибравши телефон, а потім приречено поглянула на Кріса.

– Я готова.

Він мовчки розрізав бинти. Холодне лезо ножиць ледь торкалось шкіри, але біль та великий синець проявилися. Він дістав із джинсовки свою паличку. Після першого помаху з неї вийшли пурпурові нитки, які по силі були не гірші канату чи ланцюгів. Вони прикували моє тіло до дивану.

– Це лише для того, щоб не смикалася.

Потім махнув ще раз, й нас огорнув у ледь прозорий шар, який більше нагадував мильну бульбашку. Одразу стало оглухливо тихо, навіть не чутно було шуму від автомобілів за вікном.

– А це, щоб не почули сусіди.

– Почули?..

– Я попереджав про біль. Тому я не стримуватиму тебе. Кричи скільки влізе.

– Ну… дякую…

Методично він мазав мою ногу тим розчином. Рухи були холодними, але обережними та дбайливими. Ця машина для вбивств, не такий вже й поганий масажист, якщо не враховувати той біль, який чекатиме мене попереду. Речовина миттєво поглиналася всередину, не залишаючи жодних слідів.

– Я все зробив. Процес буде не спинити, навіть помивши ногу, тому можеш не просити.

Він вийшов із бульбашки досить легко. Я нічого не могла зв’язаною зробити, як би не смикалася, мотузки впивалися у шкіру. А потім я відчула перший стрибок болю. Неначе мені встромили в ногу гостру палицю. Мимоволі я скрикнула. Відчуття посилилось ще через мить. Вони вщухали, а потім з кожним разом ставали сильнішими, гострішими. Згодом біль не припинявся взагалі. Все одно що купу гострих спиць увігнали всередину й крутили ними.

– Крістіан! Кріс, це занадто!

Він пильно дивився на мене сівши навпроти на кавовий столик. В одній руці міцно тримав паличку напоготові, а другою вказав на своє вухо. Крістіан мене не чує. Він попереджав, але від болю, я неначе отупіла.
Біль швидко перетнув межу витривалості. Моє тіло звело судомою, а з глибини душі, проламуючи всі заслони, вирвалася власна магія. Фіолетові спалахи й іскри бризнули з моїх пальців, вдаряючись у внутрішні стіни прозорого купола. Захисна сфера затріщала, вкриваючись павутинням тріщин від мого неконтрольованого сплеску. Побачивши це, Крістіан миттєво зреагував: він міцніше стиснув паличку, укріплюючи бульбашку новою порцією магії, а фіолетові мотузки стягнулися довкола моїх зап’ястків та грудей ще сильніше, приковуючи мене до дивану.

Моя свідомість не витримала цього пекла й провалилася в темряву. Але рятівна непритомність тривала лише кілька секунд – наступний спалах агонії, ніби новий удар розпеченим молотом по кістці, висмикнув мене назад у реальність. Я знову й знову вила від болю, прокидаючись лише для того, щоб відчути, як кожна клітина моєї ноги переплавляється заново.

Тільки через нескінченно довго часу це катування почало змінюватися. Біль не зник раптово – він відступав повільними хвилями, ніби хтось почергово виймав із моєї ноги ті самі невидимі розпечені спиці. З кожним видаленням дихання ставало рівнішим, а розривна пульсація згасала, залишаючи по собі лише дике, виснажливе тепло.
Коли остання “спиця” розчинилася, я безсило відкинула голову на подушку. М'язи тремтіли, але нога... нога більше не боліла. Я поворухнула пальцями, а потім всією ногою. Крістіан опустив паличку й піднявся, розглядаючи як я встаю на ноги. На моїх губах з'явилася слабка, виснажена, але переможна посмішка.