19. Баланс всесвіту

– Нікого ти не вбивала, Кіро.

Методично Крістіан почав збирати пластини назад у коробку. Я не відчувала від нього ні злості, ні роздратування. Навпаки, його тон був таким рівним, навіть здавався заспокійливим.

– Але він мене бачив! – мій язик плутався від сліз. – Весь час помічав. А потім вирішив, що я прийшла побачити твою смерть, і кинувся вперед…

– Я створив цей спогад саме таким, щоб зрозуміти, як можна змінити минуле. Я хотів порушити баланс всесвіту, але ця спроба стала мені уроком. Я переграв цей день сотні разів, обирав інші. Змінював слова. Міняв місця. Втручався сам. Навіть змушував Доріана тікати. Він усе одно помирав.

– Ти тренувався… – збагнула я, витираючи щоки. – Але Доріан… у спогадах він такий живий! Він пам'ятав мене від пластини до пластини!

​– Тому що я його добре знаю. Він був не просто моїм братом, а й найкращим другом. А твоя магія... – Крістіан на мить затримав погляд на скляній кулі, де все ще жеврів фіолетовий пилок, – ти просто заживила цей згусток моїх думок своєю силою. Зв'язала пластини в єдине ціле, і фантом Доріана усвідомив тебе всередині моєї магічної конструкції.

Я затамувала подих. Отже... це був не часовий стрибок. Це була пастка з болю та спогадів Крістіана, у яку я добровільно залізла.

Склавши пластини, Крістіан важко сів у крісло навпроти. Постава була невимушена, майже недбала: відкинувся на спинку, розставивши ноги, напіврозстебнута куртка відкривала груди й прес під чорною, майже прозорою футболкою. Втім, у цій розслабленості ховалася хижа впевненість. Його темні очі не випускали мене з полю зору.

– Як мені тебе покарати?

Я здивовано здригнулася, і біль у травмованій нозі одразу нагадав про себе.

– Покарати?! Та я через тебе ногу зламала! Я врятувала тебе від демона, встановила бар’єр, а ти відібрав годинник і змусив копирсатися в чужих спогадах!

– Ти сама полізла на моє полювання, – рівно відрізав він, розглядаючи мене з ніг до голови. – Це був урок від долі. А від мене буде інший…

Я заричала від люті. Він не відчував ні краплі провини! Виставивши руку, я закликала тростину, схопила рюкзак і вже занесла пальці до аметисту на шиї, коли Крістіан підхопився на ноги:

– Підеш, навіть не спитавши, що я дізнався про твій магазин?

Рука застигла. Дідько... Я можу втекти до Лукаса чи Ламін, але Крістіан дбав про мою ногу й намагався допомогти. Чому я взагалі шукаю йому виправдання?

Погляд упав на скляну кулю. Переді мною стояла лише пародія на Крістіана Стерна. Справжній дбайливий хлопець лишився у спогадах, а тут – поранений чоловік, який зробив із себе машину для вбивства.

– Ти все ще хочеш допомогти мені з магазином? – тихіше спитала я.

– Це моє завдання.

– Авжеж. А ти не терпиш провалів…

Я кинула рюкзак на підлогу й підійшла впритул, спершись на тростину, щоб зазирнути в його порожні чорні очі. Він напружився, відчувши мій подих.

– Гаразд. Але у нас буде одне правило: ми – напарники. Ми не змагаємося, ти не використовуєш мене у власних цілях і пояснюєш усе, аж до дрібниць, щоб ми врятували магазин від тітки.

Крістіан трохи задер підборіддя й відступив на крок. Між нами пролягла тиша, але все ж він відповів:

– Згоден. Тепер готова слухати?

Замість відповіді я демонстративно обійшла його й всілася в крісло – майже так само розслаблено й зухвало, як декілька хвилин тому сидів він.

– Слухаю.

Кріс пирхнув й сів поруч на диван.

– Неначе рятуємо не твій магазин, а чужу річ.

– Я можу попросити Ламін… і тоді завдання виконаю сама. Це хіба не твоя поразка?

На його губах з'явилася посмішка – тонка, саркастична, порожня і демонстративна.

– Нам може знадобитися Ламін. Як і більшість чарівників, які готові будуть розкупити твої товари. Про це згодом. Є хороша новина. Тітка не хоче аукціону, тому відтермінувала появу магазину в ньому на тиждень. Вона планує викупити лот сама, ще до торгів.

– Нам треба перебити її ставку!

– Так. Оцінку почнуть завтра, але з твоїми товарами сума може перевалити за мільйон.

– А ось і погана новина… 

– Так. Таких грошей у тебе немає.

– Але ти знаєш у кого вони можуть бути. Інші чарівники?

– Так.

– Чудово! – зраділо піднялась я, й тупий біль знову занив від мого швидкого пориву, тому довелось впасти назад на крісло. – Ми знайдемо чарівників і вони викуплять мої товари!

– Кіро, ти дивуєш мене своєю простотою, – насміхався він, – Це не легко зробити. Це лише теорія. Вони тебе не знають, а купувати магічні речі, які офіційно тобі не належать – ризиковано.

Я озирнулася довкола. Оселя маленька, але ремонт сучасний, а полиці вщент заповнені магічними реліквіями.

– Невже у тебе немає грошей? У тебе ж стільки чарівних речей!

Його щелепа стиснулася. Могла б покластися об заклад, що це подавлена лють. Але знаючи, що емоцій у нього немає, за тим приховується щось ще – недомовленість.

– Квартиру я орендую, а речі збирав усе життя. Моя родина, на відміну від твоєї, не приховувала від мене магію.

Знову вколов, але він правий. Певно б мій простір був би таким самим.

– Отже, що робимо, партнерко?