18. Наслідки Чарівної Кулі

Я оглянула кулю та пластини знову. Нічого нового. Дивна нитка, яка проходить крізь пальці й зв’язує послідовність. Але здавалось справа не в ній. Справа… в мені? Моя магія теж занадто сильна, раз я змогла вирватись зі спогаду Крістіана? У мене з кожним разом ставало дедалі більше запитань, але відповіді… 

Я поглянула на коробку з прозорими пластинами, які виблискували від сяйва лампи.

Впевнена, відповіді – там.

Одним рухом руки я взяла нову крайню пластину та засунула в кулю. На цей раз спогад – якийсь сімейний обід, а точніше його завершення. Крістіан вже геть дорослий, неначе це було рік тому, коли йому було двадцять два.

Я не побачила обличчя батьків, так неначе їх закрили навмисно. Проте мені вони й не потрібні були, бо коли я з’явилася, вони вставали з-за столу. Залишились тільки Доріан, а навпроти нього Крістіан, що під столом тримав руку Ламін, яка сиділа поруч.

– Фу, йдіть вже на гору, – промовив Доріан закотивши очі.

– Нам і тут добре, – насміхався брат. – Так, люба?

– Так, любий, – з посмішкою білявка потягнулась до нього й вони пристрасно поцілувались.

Дуже дивно було бачити Крістіана такого жвавого, усміхненого та спраглого до почуттів. Як він міг відмовитися від такого кохання?

Доріан заходився вставати, але знову побачив мене в кутку біля стіни. Підійшов достатньо близько. Я не ховалась, й так зрозуміло, що мені від нього не втекти. Він просто став поруч й схрестив руки на грудях, вдаючи, що мене не існує, але тихі слова були для моїх вух:

– Справді огидно?

– Навпаки, – мовила я, – нарешті Крістіан щасливий.

– Отже ти блукаєш його спогадами, а не моїми…

– Але чомусь бачиш мене тільки ти.

– У нього фігово вийшло записати спогади. Мабуть термін дії стікає. І я… бачу завжди трохи більше, ніж інші.

– Отже, я не змінюю майбутнє?

– Якщо користуєшся Кулею спогадів, то ні. Просто твоя магія прорізає межі, і ти зараз змінюєш спогади.

– Дідько, він мене приб’є.

– Кріс? – насміхався Доріан, – Подивись на нього. Він й мухи не образить. Тільки, якщо вона не черговий демон.

– Я знаю іншого Кріса, – мовила я й показала розірвані джинси.

– Весь час мене займало це питання. Що з ногою?

– Неважливо, – відмахнулась я й загострила погляд на Кріса, – Не можу збагнути навіщо йому цей спогад з Ламін?

– Ти сама сказала, що нарешті він щасливий. Мабуть саме тому. Щоб пам’ятати коли йому було добре.

Ламін торкнулась щоки Кріса й поглянула в його глибокі карі очі.

– Ти така красуня, – мовив він, – вдариш мене по голові, якщо ми розстанемось?

Вона дзвінко розсміялась, поцілувала його в щічку й спогад на цьому розчинився, повернувши мене у сире теперішнє.

Перед моїми очима порожня коробка. Я переглянула все, але спогаду про те, як помер Доріан серед них не було.

Ну, звичайно. Такий спогад, я б сховала подалі. Щоб не повертатись до нього. Але ж логіка Крістіана, як завжди зворотня.

Я дістала останню пластину й почала блукати по квартирі. Та зв’язуюча нитка мала проявитися. Я була впевнена.

Квартира лише з однією кімнатою, далі була кухня, а праворуч – ванна.

Нитка вела до дивану, але на ньому нічого, я опустилась вниз. Там, серед подушок та білизни вона – скляна блакитна пластина.

Вона була затертою, але ще цілою. Крізь тупий біль у нозі я знову сіла за стіл та занурилась у новий спогад. Крістіан та Доріан стояли з довгими кинджалами у якійсь лікарні з порожніми ліжками, навпроти них – химерна, зелена тварюка схожа на крокодила з рогами, але трималась на задніх лапах, як ведмідь. З її пащі сочилась густа біла піна від голоду.

– Лісодер, – прошепотів Доріан з насолодою перед запальнтю битвою, – Кріс, він – мій!

– Дор, це не звичайний Лісодер. У нього роги!

Старший брат навіть не дослухав. Він чкурнув вперед на тварюку, розрізаючи кинджалом тулуб. Проте лезо, хоч і було сповнене магії, але застрягло, й тварюка вдарила Дора по голові. Чоловік відлетів від удару, й впав прямо біля моїх ніг. З чола сочилась кров, він підняв очі на мене.

– Красуне, ти зарано. Бій ще не завершено.

– Я якраз вчасно.

Він нахмурився й поглянув на Кріса.

Той заціпенів. Монстр виявився для нього занадто великим та викликав сироти по шкірі, але через мить опанував себе й увірвався вперед, до монстра. Відрубав Лісодеру праву лапу, й ліз до голови, але не встиг. Розлючений звір схопив за шию Крістіана, душив його та підносив над своєю розкритою пащею.

– Он за чим ти спостерігаєш, – без краплі посмішок мовив Доріан, – за смертю Кріса. Я не дозволю цьому статися!

– Ні, все не так… – гарячково почала пояснювати я, але мене вже не слухали.

Із гучним криком Доріан кинувся знову до монстра. Він відрубав іншу лапу монстра. Крістіан впав й відкашлювався, набираючи повітря в легені після удушення. Проте Доріан не зупинявся, продовжував наповнювати своєю пурпуровою магією кинджал, зробивши його гострішим та довшим. Лезо стрибало по тілу звіра, рубаючи на шматки. А потім все відбулось за секунду.

– Дор! – крикнув від страху Крістіан.

Однак я не відривала погляду від того, що сталося переді мною. Монстр впав із розкритою щелепою, й вкусив Доріана перед смертю розірвавши тіло навпіл.

Від жаху і огиди я відвернулась, затуляючи собі рот. Доріан помер швидкою смертю, але Крістіан мучився ще довго.

Він тягнувся до тіла старшого брата, кістка на руці зламана, нога вивернута, але він повз по землі, крізь кров, що хлинула з тіла. А його тіло почало випромінювати відчайдушну пурпурову ауру, яка покривалась іскрами.

– Доріане… навіщо? Доріане… Дор…

– Мені так прикро… – плакала я разом з ним, – пробач… пробач…

– Годі вже! – пролунав луною спокійний голос Крістіана, від якого мене вирвало зі спогаду.

Сльози все ще точилися з очей, але я була вже у реальності. За столом біля скляної кулі. На моєму плечі долоня. Я озирнулася, а там стояв Крістіан зі своїм порожнім поглядом.