17. Спогади чарівника

В квартирі Крістіана все дихало суворістю й порядком. Жодної зайвої дрібнички, жодної кольорової плями. Проте, спираючись на тростину й долаючи тупий біль у нозі, я почала повільно оглядати його оселю й помітила багато магії.

На полицях замість звичайних книжок та декору стояли химерні артефакти: запечатані в скло магічні компаси, банки з дивними сяючими сумішами, старі сувої.

На робочому столі – розсипані аркуші паперу. Згораючи від цікавості, я підійшла ближче. Це були чернетки якихось дивних, складних заклинань – перекреслені, переписані десятки разів рунами й древніми символами. Деякі з них мали стосунок до блокування почуттів… Не втрималася й зробила кілька фото.

Поруч із чернетками, у невеликій дерев'яній скриньці, лежали прозорі, мов кришталь, тонкі пластини. Вони переливалися тьмяним сріблястим світлом. Я вже знала, що це таке – пластини спогадів. На нижній полиці стояв провідник – скляна куля на підставці.

Моє серце калатало як божевільне. Я розуміла, що це вторгнення в його особисте життя, але потреба зрозуміти, хто такий Крістіан Стерн насправді, виявилася сильнішою за совість.

Тремтячими пальцями я дістала першу пластину, яка сяяла найяскравіше й обережно вставила її в паз під скляною кулею. Вона миттєво спалахнула туманним світлом, і прямо всередині кулі, розгорнулося об'ємне зображення.

Це було якесь болото. На вигляд Крістіану тут років шістнадцять – молодший, із живими, виразними очима, в яких ще не було цієї страшної порожнечі. Поруч із ним стояв високий, кремезний хлопець років вісімнадцяти, дуже схожий на нього, але з більшими рисами обличчя й упевненою посмішкою. Його брат, Доріан.

Вони щойно завершили бій. Біля їхніх ніг лежала повалена Кікімора – потворна лісова істота, яка пінилась й розчинялась після знищення. Обоє хлопців були з голови до ніг забруднені чорною, смердючою кров'ю монстра.

Юний Крістіан із кумедною огидою витирав щоку рукавом, морщачи ніс:

– Який жах... Вона замастила мою нову куртку. Вона не відпереться!

Доріан щиро, голосно реготав, плескаючи молодшого брата по плечу:

– Та облиш ти свою куртку, Крісе! Ми зробили це! Це твоя перша перемога!

Крістіан бурчав, але в його очах палала така щира, тепла радість і гордість, що в мене заходилося серце.

Доріан знову засміявся, а потім раптово замовк. Його посмішка випарувалася. Він повільно повернув голову й подивився не на юного Крістіана, а у мій бік. Його погляд зафіксувався на моїх очах крізь скляну кулю. Зображення сіпнулося, пішло тріщинами й спалахнуло яскраво-білим світлом. Спогад обірвався.

Від переляку я застигла. Він же не міг дивитися прямо на мене? Це ж спогад. Так не було з пластинами в “Хроніках Чар”.

Я спробувала знову, й вставила нову пластину. Вони двоє в зарослому лісі, з якого ледь-ледь долинали два червоних вогника.

– Кріс, приготуйся!

– Сам приготуйся! – зухвало посміхнувся Крістіан, а потім направив руку вперед.

Вогники стали яскравими й наближалися дуже швидко. Лишень коли Кріс розірвав звірюку своїм пурпурним світлом з рук, я зрозуміла, що ці вогні – очі велетенського вовка.

Від подиву я зойкнула й Доріан обернувся на мене. Знову. В цей раз не випадково. Він дивився прямо в мої очі. Моє тіло паралізувало, а весь розум був поглинутим цим спогадом, неначе я перебувала там, поруч з ними.

– Хто ти? – спитав Дор.

– Як звідси піти? – заходилась я налякано озиратись. – Як вибратись? Як це виключити?

– Ти кому? – запитав Крістіан свого брата.

– Там дівчина з косичкою.

– Хто? – здивувався Крістіан й розглядав мене, але так і не побачив. – Там нікого.

Доріан нахмурив чоло й став підходити до мене ближче, я зробила крок назад, лякаючись.

– Що тобі потрібно?

– Я лише спостерігаю. Я не заважатиму. Це просто… Так не повинно бути.

– Спостерігаєш?

– Вона комісар? – заходився Крістіан. – Ми нічого не зробили!

– Для комісара вона занадто налякана.

Спогад раптово розчинився, вириваючи мене в реальність. Я знову в квартирі Кріса, сиджу за столом, а в моїх руках куля з фіолетовим пилком всередині, яка готова до наступної пластини.

А от я не була готова. Це було занадто моторошно. Неначе я не дивлюсь на спогади, а впливаю на минуле. Оглянула кулю на цілісність, потім пластину. Нічого. От тільки магічна нитка, яка вела від пластини до пластини, й здавалась лише провідником часу. Все інше – таке саме, як в “Хроніках Чар”, але не зовсім.

Я дістала нову пластину. Протерла її. А раптом від бруду шкодиться? Зрозуміло, що маячня, але я мусила побачити, як же Доріан помер. Я дістала дальню з коробки й всунула її. Куля загорілася пурпурним сяйвом і показала новий спогад, який одразу мене закрутив всередину.

Це був якийсь дивний храм, посеред якого стояло велетенське дерево. В дереві був портал із фіолетових квітів, схожих на дзвіночки. Я сховалась за колоною, знаючи як швидко Доріан мене може побачити. Хлопці стали дорослішими на пару років, й виходили з того порталу.

– Тепер брудний ти! – дзвінко сміявся Крістіан.

– Якби сам здолав того монстра, то не забруднився! – лаявся Доріан. – Я просив тебе не втручатися! Я не втручаюся в твій бій, ти не смієш втручатися в мій, якщо я не попрошу.

– Ти ніколи не просиш.

– Тому, що долаючи перешкоди сам – я вчуся швидше!

– Гаразд, – махнув рукою на нього Крістіан, а потім помахом пальця очистив свій одяг та одяг брата.

Мимоволі я поглянула на себе. Он як я стала чистою. Навіть у шкурі беземоційної тварюки Крістіан подбав про мене. Певно, в голові тримав думку: що чистить, щоб самому не забруднитися, або щоб не забруднити свою квартиру. Та будь-що, а не піклування про інших, як це він робив раніше.

– Он ти де!

Біля мого вуха опинився Доріан, від чого я підстрибнула на місці. Я занурилась у свої думки так глибоко, що не помітила як він помітив мене.