16. Порятунок

Неможливо!

Те, що сказав Крістіан, абсолютно не мало жодної логіки. У мене було ще шість днів!

– Ні, ні, ні! – гарячково почала кричати я. – Тітка казала про два тижні! Два. Не сім днів!

Крістіан стояв у дверях, склавши руки на грудях. Він спостерігав за моєю істерикою, але дотримувався мого прохання – не торкатися мене. Схоже, це вже й не було потрібно. Я не розчинялася у своєму болю, я вже гнівалася.

Зі складу почали доноситися звуки кам’яного удару, а після цього – кроки. Десятки ніг, які бігали по моїй крамниці. Я чула дзвін металу та склянок.

– Хто там? – запитала я. – Що відбувається? Дай мені бабусину тростину.

– Навіщо? З твоєю ногою тобі не можна ворушитися.

Я витягнула руку до тростини, що лежала в кутку біля парасольок, прагнучи дотягнутися. Вона розчинилася й уже через секунду опинилася в моїй руці. Я не мала часу дивуватися. Швидко сперлася на неї й вибігла до зали, де низькорослі чоловіки з бородами й без збирали всі артефакти, карти, книги та чарівні камінці.

– Ні! – завопила я. – Ви не маєте права! Мені сказали, що у мене є чотирнадцять днів! Я не дозволю!

– Пробачте, пані, це не наше рішення. Ми лише службові виконавці.

Один із них мовчки подав мені документ-розпорядження про вилучення майна. Пурпурні іскри кидалися від мене й від стуку моєї тростини, коли я розірвала той папір. Крістіан став збоку й зібрав докупи розпорядження магією зі своєї палички, щоб ознайомитися з документом.

– Ми маємо йти.

– Нікуди я не піду!

Я продовжила боротьбу з чоловічками, попри тупий біль у нозі. Вони відмахувалися від мене. Їм варто було лише відштовхнути мене, щоб я впала й втратила якомога більше часу на підведення, поки вони кидали коробки в якийсь чорний мішок, що, здавалося, не мав дна.

Я вже сама хотіла залізти в той мішок, щоб позабирати свої речі назад, але Крістіан підхопив мене за руку. На одному його плечі вже вільно лежав мій рюкзак, заповнений речами.

– Не потрібно, Кіро. Ми йдемо.

– Випусти! – я намагалася вирватися, але Крістіан тримав міцно, не зважаючи на мої удари тростиною по підлозі.

У хаосі, який влаштували гноми, мій погляд зачепився за старовинний бабусин гримуар у шкіряній обкладинці, який один із бороданів якраз заносив над чорним мішком. Не гаючи часу, я вихопила його просто з-під носа гнома й міцно притисла до грудей.

– Гей! Це майно під арештом! – вигукнув той.

– Це моя сімейна реліквія, і ви її не отримаєте! – просичала я.

На прилавку я помітила паперовий пакет із логотипом місцевої пекарні, від якого досі линув ледве відчутний аромат свіжої кориці й яблук.

– Лукас... – прошепотіла я, згадавши друга. – Він приходив?

– Приходив, поки ти була непритомна, – сухенько відповів Крістіан, навіть не повернувши голови. – Мені довелося магічно виставити його за двері, бо він рвався на склад і погрожував викликати поліцію.

– Ти зробив що?! – у мене аж подих перехопило від обурення. – Ти застосував магію до звичайного хлопця?! Він просто хвилювався за мене!

– Він заважав процесу лікування й створював зайвий шум.

Його абсолютна байдужість до своїх дій виводила мене з себе більше, ніж гноми, які вже запечатували останній стелаж.

– Ти не мав права! Я нікуди звідси не піду, зрозумів?! Це МІЙ дім! – я спробувала вчепитися вільною рукою за одвірок. – Нехай вони спробують вигнати мене!

– Вони тебе просто викинуть на вулицю, Кіро, – спокійно мовив Крістіан. – А виконавчі органи Комісії не відрізняються делікатністю.

Перш ніж я встигла вилаяти його на чому світ стоїть, Крістіан вільною рукою крутнув на пальці срібний перстень із великим аметистом. Пурпурне сяйво миттєво затопило мої очі, простір довкола стиснувся, а у вухах заскрипів важкий, гучний тріск.

За секунду сморід вогкого пилу та гномів змінився запахом дорогого паркету, кави й чистоти. Ми стояли посеред просторої, мінімалістичної вітальні у темних тонах. Величезні панорамні вікна виходили на вечірні дахи Деклінса. Я ледь втримала рівновагу на своїй тростині й одразу ж відштовхнула руку Крістіана.

– Не смій мене переміщувати без дозволу! – закричала я, вказуючи на нього гримуаром. – Навіщо ти це робиш?! Навіщо ти тягнеш мене за собою, лікуєш мою ногу й тягаєш по своїх квартирах?! Яка тобі з цього вигода, Крістіане? Ти ж бездушна тварина, тобі має бути байдуже, що мене викинуть на вулицю!

Крістіан поволі опустив руку з перснем, поставив мій рюкзак на підлогу й зустрівся зі мною своїм порожнім, крижаним поглядом.

– Реєстр чарівників дав мені чіткі координати твоєї крамниці й визначив тебе як мою напарницю, – рівним тоном відповів він. – А це означає, що порятунок “Чарівного світу” та тебе – це наше спільне завдання. І якщо твій магазин продадуть на аукціоні, то місія буде провалена. А я не допускаю провалів.

Тепер уже я важко зітхнула. Крістіан занадто прямий. Хоча й радує, що сам Реєстр за мене.

– Стривай, а Реєстр і Комісія – не одне й те саме?

– Ні, це різне. Реєстр чарівників відповідає за завдання. Вони реєструють аномалію, чарівників та команди для завдання. Комісія досліджує аномалію та надає Реєстру всю інформацію, щоб вони могли підібрати чарівників для завдання

 – Але моя тітка сказала, що вона з Комісії. Вона мені збрехала?

– Ні. Я знаю твою тітку давно, – його голос став твердішим, – вона з Комісії. Вони також розслідують смерті, магічні магазини, школи та багато іншого. Вважай їх магічними детективами.

Крістіан вказав мені рукою на крісло поруч із диваном. Я й не помітила, як сіла за його вказівкою, поглинаючи нову інформацію мов губка. Лише біль у нозі давав знати про себе.

– Але вона, схоже, збрехала тобі про терміни. В дусі комісарів, а особливо Аврелії Леман. Вона завжди грає в брудні ігри. Тому, дізнавшись твоє прізвище, я насторожився. Але ти виявилася іншою.

– Кращою? – посміхнулася я.