15. Лікування

Я вирубилася одразу, як Крістіан підійшов до мене, не витримавши болю. Відкрила очі у власній спальні, де сидів поруч на ліжку Крістан із якоюсь теплою маззю, яку він наносив на мою поранену ногу. Він розрізав мою штанину там, де поранення. І на мені не було вже сліду крові демона. Сподіваюсь це якесь закляття.

Кожен його дотик завдавав пекучого болю, нога була набряклою, багряно-синьою, а кістка всередині ніби розпадалася на дрібні скалки. Мене жахав власний вигляд і те, з яким порожнім обличчям Крістіан дивився на мене.

– Що ти робиш? – обурливо спитала я.

– Зцілюю тебе, – байдуже відповів Крістіан, навіть не підвівши погляду.

Його пальці, вимазані густою трав’яною пастою з різким запахом хвої та полину, знову торкнулися моєї шкіри. У ногу наче встромили розпечений штир. Я здригнулася, й намагалася висмикнути ногу, але Крістіан міцно – проте без жодної агресії – зафіксував моє коліно другою рукою.

– Не сіпайся. Мазь розм’якшує тканини, щоб я міг правильно скласти кістку. Якщо зростеться криво, доведеться ламати заново.

– Припини! – я зціпила зуби, витискаючи з себе слова крізь сльози, що застигли в очах. – Не чіпай мене!

– Я казав тобі повертатися додому, але ти мене не послухала, – рівним голосом мовив він.

Цей його сухий, учительський тон обурив мене до глибини душі. Біль й гнів змішалися в один палаючий коктейль.

– Якби ти не стояв стовпом, а загнав мене у щит, то я б зараз не страждала від болю! – випалила я, з усієї сили вчепившись пальцями в покривало. – Йди, Крістіане. У мене немає часу на твій холодний тон. Мені треба відкривати крамницю, інакше в мене заберуть останнє!

– Із зіпсованою ногою ти не зможеш навіть розставити товар на полицях, не кажучи вже про те, щоб оцінити його, – він підвівся й спокійно витер руки лляним рушником. – Мені потрібна працездатна напарниця. З поламаними кістками ти лише тягар.

Кожне його слово ранило не гірше за кігті того демона. Він дивився на мене не як на людину, якій боляче, а як на зламаний магічний інструмент, який треба відремонтувати перед використанням.

Я стиснула зуби. Мені справді потрібна була допомога, але гордість і образа запечатали мої губи.

– Відчепися від мене, Кріс. Просто йди.

– Ти виснажена, і в тебе шок, – він нахилився, взяв з нічного столика піалу з темним, паруючим відваром й простягнув мені. – Пий. Це заспокоїть біль і прискорить регенерацію.

– Не хочу я нічого від тебе приймати!

– Ти втомилася. Тобі потрібно поспати, поки діють трави, – він навіть оком не змигнув на мій вибух. – Якщо прокинешся й досі не передумаєш – я піду. А поки що... я прослідкую за твоїм станом.

Я випила аби він відчепився. І Крістіан таки вийшов, залишивши мене на самоті з цим болем й розумінням, яким насправді він може бути небезпечним.

Біль потроху згасав, все тіло стало нерухомим, а очі самі злипалися. Я не помітила як заснула знову. Лишень коли прокинулась, подивилась на розбитий екран телефону й зрозуміла, що проспала цілий день.

Я подивилась у стелю, зі страхом поглянути що з моєю ногою зараз. Перед очима той монстр з іклами та його людожерське бажання мене вбити. Щоб відволіктись, поглянула на фотографію на тумбочці.

Я змінила фото на те, де бабуся обіймає мене в кімнаті гуртожитку. Мені дуже її не вистачало саме в цей момент нерозуміння чарівного світу, де мене постійно намагаються вбити. Повернула погляд на тріщину на екрані. Певно від падіння пошкодила телефон, а грошей зовсім немає. А дата… Дідько, вже восьмий день, а моя обіцянка тітці Аврелії – відкритися за тиждень – не виконана.

По щоках котилися сльози, які обпікали мої очі. Я прикрила їх рукою, але відчай був такий сильний, що я не витримала. Я розревілась, як маленька дівчинка. До всхлипу та болю в горлі доти, доки не відчула приємне тепло у тілі та чоловічі руки, що обіймали мій тулуб.

Крістіан залишився й огортав моє тіло.

– Що… що ти робиш?

– Обіймаю. Люди часто заспокоюються, коли їх обіймають.

Ці слова різко висмикнули мене, й повернули до реальності. Впізнаю холодного чарівника! Я відкинула його тулуб від себе, але через те, що смикнулася, загуло в нозі й спині. Проте не фізичний біль мене займав у той момент.

– Мені не треба заспокоєння! Мені потрібна підтримка! Обійми не працюють, якщо не вкладати в них почуття. Не смій більше мене обіймати. Тобі взагалі заборонено торкатися мене, зрозуміло?!

– Ти знаєш, – здогадався він й піднявся з місця, – Ти спілкувалась з Ламін? Це вона розповіла?

– Про твоє заклинання – так! Якби ти попередив мене раніше, я б не потрапила в цю халепу, – вказала я на свою перебентовану ногу, – Подивись, що твоя беземоційність зробила зі мною. Ти не розрізняєш де я кажу з пилу, а де справді потребую допомоги.

– А ти не кидай слів на вітер!

– Неначе ти ніколи цього не робив! Люди називають це сарказмом.

– Мені байдуже, як називають це інші. Для мене неприпустимо те, що кажеш ти. Якби ти була щирою зі мною, а не зяяла своїм сарказмом, то цього б не сталося.

– Та ти перший почав, зарозумілий придурку.

– Хто б казав!

Наші крики розбив дзвін телефону, від якого моє тіло аж здригнулося. У Крістіана мобільник також завібрував, так сильно, що це змусило його замовкнути.

– Ні, навіть не смій, – прогарчала я. – Ніяких завдань. Ніяких демонів і чар. Не сьогодні!

– Ми не можемо ігнорувати виклик. Хтось може потребувати нашої допомоги.

– Я сама її потребую. Подивись на мою ногу!

– Я дізнаюся що там. Якщо справді не нагальне, то зможу впоратися сам, а якщо термінове…

– То все одно підеш сам, – завершила я за нього.

– Через добу це завдання передадуть іншим чарівникам. І тоді, нам будуть давати завдання рідше, а ти не отримаєш нові предмети для крамниці.

Я важко зітхнула й оглянула ногу свіжим поглядом. Вона вже не здавалась такою набряклою, але біль все ще не зникав. До того ж Крістіан її так міцно обмотав бинтами, що важко було зрозуміти чому я не можу нею поворухнути.