14. Прокляття слів

Ламін навчила мене керувати килимом. Ми проговорили до самого світанку, доки я ледь не заснула на її килимі. Їй довелось повернути мене додому, де я проспала майже пів дня.

Я не могла врятувати Кріса від його заклинання. Це не моя справа і горе. Але від його власної дурості та фанатичної гонитви за демонами – мала. Врешті, годинник здобули ми обидва. Я не знала, чи Крістіан уже знайшов демона, чи взагалі залишився живим після сутички з ним. Не стала гадати, я подзвонила як тільки прокинулась.

– Де ти?

– І тобі доброго дня, Кіро. Чого дзвониш?

– Де ти? – наполегливо спитала я.

Він довго мовчав, а я прислухалася до тиші, щоб зрозуміти правду.

– Вдома, – луною роздалась його відповідь.

Я не вірила жодному його слову, тому вже завчасно підготувала зілля, взявши його візитівку, як особистий предмет для пошуку.

– Щось сталося? – спитав він, – Ти мала відправитися додому.

– О, я відправилася. Ти використав мене. Це не схоже на партнерство.

– Щоб бути моєю партнеркою, тобі треба ще багато чому навчитися.

– І ти мені в цьому зовсім не допомагаєш, Крістіане.

Він важко зітхнув, як завжди, коли уникав звинувачень.

– Я роблю все, що в моїх силах. Не я виховував тебе у невіданні реального світу. Якщо тобі нічого від мене не потрібно, то прощавай, Кіро. У мене свої справи.

Він поклав слухавку. Я це передбачила. Тому завчасно підготувалася до можливої боротьби проти демона. Хоч, чорт забирай не знала якого саме. Потім промочила свої пальці у зіллі Пошуку, торкнулась ними свого амулету й прошепотіла прохання-заклинання:

– Відправ мене до Крістіана Стерна.

Простір довкола стиснувся й вибухнув яскравим пурпурним світлом, яке викинуло мене прямісінько у вогку кам’яну печеру. Навпроти стояв Крістіан, застиглий від несподіванки, і згори вниз оглядав мене. Він точно не очікував від мене такої витівки.

– Непогано, – промовив Крістіан. – Ти з кожним днем стаєш все сильнішою.

– Я не заради твоєї похвали стараюся.

Я швидким поглядом роззирнулася довкола й загострила увагу на самому чарівникові. Одна рука в кишені, у другій – паличка, що тьмяно освітлювала шлях крізь кам’яні лабіринти. За спиною – важкий рюкзак, з якого стирчала темна рукоятка меча. Він був на полюванні, і я втрутилася якраз вчасно.

– Цікавий у тебе дім, – мовила я. – Не дуже затишний, якщо чесно.

– Сподіваюся, ти не така дурна, щоб вірити кожному моєму слову.

– Твої сподівання почуті.

– Якщо я тебе не покликав, то це означає, що ти мені тут не потрібна, Кіро. Відправляйся додому.

Крістіан знову потягнувся до мого амулета, але я різко відхилилася й так сильно вдарила по його зап'ястю, що він аж скривився. Ну, хоча б біль він досі відчуває. Вже чудово.

– Кіро, забирайся звідси! Ти помреш.

– Ти теж можеш загинути. Ми партнери, не забув?

Раптом його обличчя стало ще кам’янішим, ніж було до цього – наче мої слова зачепили якісь глибинні, заблоковані струни. Він міцно стиснув щелепу, а потім мовчки відвернувся й зробив крок у темряву печери.

– Тоді не заважай.

Нас зустрів важкий дух гнилі та вогкості. З темного лабіринту печери на світло виринала велетенська, потворна туша. Це був демон – високий, вкритий кігтями та рогами, із велетенською зубастою пащею прямо посередині тулуба.

Він прошепотів гидким, розрізаючим тишу голосом, від якого шиєю побігли сироти:

– Голодний... Який я голодний... Які чудові гості прийшли самі. Самі, а не за покликом своїх жалюгідних бажань…

Не встигла я й оком змигнути, як важка кігтяста лапа схопила мене за ногу. Повітря вибило з грудей, коли демон ривком підвісив мене вниз головою над своєю пащею.

– Чого ти прагнеш, дівчино? Владу? Могутність? Хм... стривай, – його очі спалахнули яскравим, мерзенно-зеленим світлом, яке, здавалося, проникало в саму душу, розриваючи мої думки. – Магазин! Ти хочеш врятувати свій магазин... Хочеш відкрити його? Ти хочеш бути гідною свого спадку, чарівнице? Ми можемо домовитися…

– Домовишся з моїм черевиком! – закричала я й з усієї сили вдарила його іншою ногою прямо в жовте око.

Демон дико заричав. Його пропозиція домовлятися миттєво випарувалася. Розагрений монстр перехопив мене другою лапою за тулуб, продовжуючи тягнути вихоплену ногу в протилежний бік.

Мене прошив неймовірний, дикий біль, який розривав тіло зсередини. Він тягнув мою ногу від суглоба, наче в беззахисної порцелянової ляльки. Біль був таким палаючим, що я верещала на всю печеру, захлинаючись власним криком.

Але Крістіан... Крістіан просто стояв.

Він стояв за кілька кроків і байдуже дивився на мене – мов зламаний робот, який чекає чіткої команди для запуску.

– Якого біса ти там стоїш?! – не людським голосом волала я, звиваючись у лапах чудовиська. – Чому нічого не робиш?!

– Минулого разу, коли я поривався тобі допомогти, ти кричала, що не просила про допомогу, – спокійно й рівно промовив він. – Я не стану втручатися, поки ти чітко не попросиш.

З потворної пащі демона вже стікала огидна слина від вигляду мого розбитого, безпорадного тіла. Він стиснув хватку й нахилився, прагнучи відкусити від мене шматок.

– Я прошу! – завопила я на всю печеру, збираючи останні сили. – Прошу, Крістіане, допоможи мені!

Очі Крістіана миттєво спалахнули ядовито-пурпурним світлом – наче він нарешті отримав системний дозвіл, якого так довго чекав. Він миттєво вихопив свою паличку й розітнув повітря гучним заклинанням.

Світло з палички вирвалося сліпучим променем й важкими магічними ланцюгами закувало монстра. Лапи чудовиська розтиснулися, і я з гуркотом впала на кам’яну підлогу, скрутившись від пекучого болю. Я не могла поворухнути ногою, а відчуття повної безпорадності доводило мене до липкого відчаю.

Проте пута Крістіана виявилися недовговічними. З розлюченим ревом демон розірвав світлові ланцюги й ринувся на чарівника. Схопив його так само, як щойно мене.