12. Чарівник без емоцій

Я дивилась на чоловіка за стійкою з надією, що він посміхнеться, а його слова виявляться жартом, але ні. Він був незворушним. Крістіан знав наперед все, що сказав оцінщик. Для нього цей шлях – лишень перевірка власної теорії.

– Я переверну пекло, якщо потрібно. Але було б зручніше знати який саме демон на таке здатний.

Мене лякала його фанатична готовність. Бо я, дідько, зовсім не була готова до полювання на демонів! Та я донедавна взагалі не здогадувалася про їхнє існування!

Чоловік навпроти повільно зняв окуляри й методично почав протирати лінзи хусткою з кишені. Він навіть не підвів погляду, але заговорив спокійним, повчальним тоном:

– Це демон високого рівня, Стерне. Якщо тобі не випало завдання його здолати, значить, це не твоя справа.

– Мені попався цей годинник…

– Не від рук того демона. Якщо не бажаєш продавати, тоді віддай його Комісії. Вони проведуть розслідування й самі впораються з загрозою.

– Знаю я їхні розслідування… – з крихтою огиди промовив Крістіан, – Я все зрозумів. Ви мені не допоможете. Тоді я сам все довідаюсь.

Крістіан, навіть не попрощавшись, рішуче покрокував до кручених сходів, залишивши мене наодинці з оцінщиком. Я на мить заклякла від такої безпардонності, а потім гарячково почала вибачатися за його поведінку. Мені зовсім не хотілося через Крістіана втрачати зв’язок із чарівником, який міг оцінити мої майбутні товари. Та й взагалі псувати стосунки з цим місцем.

– Не хвилюйтесь, пані, я вже звик, – відмахнувся чоловік. – Він і раніше не відзначався своєю терплячістю чи манерами.

– Дякую за терпіння.

Я кинулась за Крістіаном, який вже забув про мою присутність. Я наздогнала його вже на другому поверсі.

Уся ця зала була схожа на безкінечну, занурену в напівтемряву бібліотеку, але замість паперових книг уздовж стін до самої стелі тягнулися височенні стелажі, заповнені тисячами прозорих, сяючих кришталевих пластин. На кожній із них вишивалися магічні руни та імена чарівників, які закарбовували свої спогади про битви, дослідження та зустрічі з монстрами.

У центрі зали чекав хранитель – згорблений дідок у довгому мантійному каптурі, який поливав із маленької лійки якийсь дивний вазон із синіми квітами.

– Мені потрібні пластини спогадів про всіх вічних демонів, які укладають угоди на людські душі, – без преамбул випалив Крістіан, опинившись біля нього.

Хранитель повільно повернув голову, глянув на чарівника з-під сивих брів і важко зітхнув:

– Стерне, ти вирішив переглянути півтисячоліття хронік? Угод було тисячі.

– Дай усе, що є за останні два століття, – відрізав Крістіан.

Вже через хвилину перед нами, на масивному дубовому столі, лежав важкий дерев’яний ящик, повністю заповнений кришталевими пластинами. Поруч із ним стояла підставка із суцільного чорного обсидіану, в центрі якої м'яко пульсувала прозора магічна куля завбільшки з кавун.

– Сам я шукатиму до ранку, – Крістіан скосив на мене погляд, – Допоможи. 

Він сказав це так само сухо, як завжди. Але вперше не наказував. Просив.

– Добре, – мовила я, підсуваючись ближче.

– Вставляєш пластину в слот збоку підставки, кладеш долоню на кулю – і бачиш короткий уривок спогаду. Тобі треба шукати будь-яку згадку про реліквії, що міняють час чи людську сутність.

Ми поринули в роботу. Почалася виснажлива гонитва за фантомами минулого. Щоразу, коли я вставляла чергову пластину й торкалася прохолодної поверхні кулі, перед моїми очима прямо в кулі розгорталися тривимірні, напівпрозорі видіння: палаючі селища, моторошні туманні пустища, ридання ошуканих людей та реготання демонічних тіней.

Моя голова вже починала боліти від калейдоскопа чужих страхів. Переглянувши зо три десятки пластин, я вже збиралася відкласти чергову, як раптом у кулі спалахнуло дивне, хворобливе зеленувате сяйво.

Я затамувала подих.

Усередині сфери з'явився спогад одного древнього дослідника магії. У видінні перед ним стояв чоловік. Він не був Пустельником у прямому розумінні – його шкіра не стала порцеляново-білою повністю, але вона була мертвотно-блідою, мов у мерця, а все волосся на голові та обличчі повністю випало. Очі чоловіка дивилися з безмежним жахом і розпачем.

“...я вчасно зупинився, – лунав приглушений голос зі спогаду. – Я зрозумів, що це пастка. Після кожного використання Ручки Бажань моя шкіра втрачала колір, а волосся випадало пасмо за пасмом. Я викинув її в річку! Я припинив писати! Але процес... він виявився незворотним. Моя сутність усе одно отруєна, хоч я й не перетворився на істоту остаточно…”

– Крістіане! – тихо вигукнула я, висмикуючи руку від кулі. Вона все ще відкидала зловісне зелене світло на моє обличчя. – Я дещо знайшла. Подивись це!

Крістіан обернувся, й дивився на мене так, неначе щось закарбовував собі. Через мить опинився за моєю спиною, а вже наступної – переглянув мою знахідку.

– Чудово. Дякую.

Відібрав картку з кулі й подався до архімайстра, щоб зареєструвати її та забрати собі. Він заплатив якісь копійки, а потім обернувся до мене, згадавши нарешті, що я поруч.

– Вже пізно, тобі краще повернутися додому, – мовив він, а потім схопився за мій амулет на шиї, – Відправ додому.

Мій аметист миттєво спалахнув яскравим фіолетовим світлом, ортаючи моє тіло щільним коконом. Крістіан встиг відсмикнути руку, а вже наступної секунди простір стиснувся – і я опинилася посеред власної крамниці. Втомлена, голодна й до біса розлючена.

– От виродок!