11. Прокляття демона

Не встигла я збагнути, що відбувається, як повз мене пронеслася справжня хмаринка з аромату солодкого інжиру та ванілі. Тендітна білявка у легкому, майже невагомому рожевому сарафані рішуче підскочила до Крістіана. Попри свій дрібний зріст, вона без церемоній ухопила мага за плече й одним різким рухом розвернула його до себе.

Я налякано відсахнулася, чекаючи, що Крістіан зараз просто спопелить її на місці своїм фіолетовим полум'ям або принаймні випустить у її бік чергову порцію крижаного презирства. Мої пальці інстинктивно стиснули кулаки, готові до магічного спалаху.

Проте Крістіан навіть не здригнувся. Він лише повільно опустив погляд на її руку, а потім перевів його на обличчя дівчини.

– Привіт, Ламін, – вимовив він голосом, у якому не було нічого, окрім глухої, безмежної втоми.

Він не розізлився. І це лякало найбільше. Чарівник поводився так, наче перед ним стояло неминуче стихійне лихо, з яким просто доводиться миритися. До того ж він навіть не поворухнувся, щоб представити мене, ніби я була просто частиною декору Чарівної алеї.

Дівчина розчаровано зітхнула, вперши руки в боки.

– “Привіт, Ламін”? Це все, що ти скажеш після того, як три тижні тому “позичив на хвилинку” мій літаючий килим для лову болотного лісовика? Крістіане, де мій килим? Мені на ньому товари на аукціон везти!

Поки Крістіан збирався з думками (або просто прораховував, як швидше здихатися претензій), Ламін раптом замовкла. Її ясні блакитні очі змістилися вбік й зупинилися на мені. Вона пильно оглянула мій вигляд, перевела погляд на Крістіана, потім знову на мене. Побачивши, що я не тікаю, й взагалі стою занадто близько до її знайомого, дівчина миттєво все збагнула.

На її обличчі з'явилася щира, дивовижно тепла посмішка. Вона зробила крок у мій бік, повністю ігноруючи Крістіана.

– Привіт! – Ламін простягнула мені тонку долоню з акуратним манікюром. – Оскільки цей сухарь забув про бодай якісь правила виховання, давай знайомитися так. Я – Ламін. А ти?

– Кіра, – ледь не пошепки відповіла я, й машинально потиснула її руку.

– Приємно познайомитися, схоже цей камінь здатен з кимось дружити.

– Ну, це голосно сказано…

– Вона моя напарниця, – нарешті втрутився Крістіан.

Його голос був твердим, а новина знезброїла Ламін. Ошалешені очі поглянули на нього, а потім на мене. Вона не вірила тому що почула.

– Після півроку вони все ж вирішили дати тобі нового напарника…

Мене спантеличили її слова. Отже, хтось до мене працював з ним, але що ж тоді з ним сталося?

– Я привезу тобі килим ввечері в цілісності, – ігнорував Крістіан її слова. – Мені він був потрібен ще якийсь час, але з ним все добре.

– Знову полював на чергового демона? – обурено запитала вона, а потім перевела погляд на мене. – А тепер на кого?

– Я не знаю, – відповіла я налякано.

Ця дівчина скажено сердита. Від неї неможливо нічого приховати, й Крістіан це добре знав, але на диво тримався. Скосив погляд, який ще більше потьмянів.

– Йди куди йшла, Ламін. Я не мушу перед тобою звітувати.

Він вже розвернувся, й почав йти до сходів “Хронік Чар”, а я застигла від його поведінки. Дівчина здавалось справді за нього переживала, й злилась через його недомовки. Мені не хотілось бути як він.

– Вічно в своїй голові… – прогарчала вона, але я почула.

– Мені шкода, – почала я, – він просто хоче розбити прокляття демона, щоб врятувати людей.

– Як завжди, – посміхнулась Ламін. – Добре, що у нього з’явилась напарниця. Сподіваюсь ти вбережеш його від проблем.

– Я також, – зніяковіло відповіла я.

Раптом вона загорілась ідеєю. Швидко спрямувала руки до кишені й витягнула мобільник у рожевому чохлі, який пасував її одягу. Це мене розвеселило. Не встигла я оговтатись, як Ламін вже взяла мій номер, змусила пообіцяти побачитись та зникла.

– Кіро! – відірвав мене Крістіан, відкриваючи важкі двері, – Ти йдеш?

Я стояла з телефоном в руках й оглядала жваві вулички у пошуках гучної дівчини, проте від Ламін вже й слід загув. Як я так втрапила у пастку її чарівності? Все ж, всі чарівники – дивні.

Я заховала телефон у кишеню й піднялася масивними сходами. Крістіан притримав для мене важкі дубові двері, вковані потемнілим від часу залізом.

Щойно ми зробили крок усередину, шум Чарівної алеї миттєво згас, поступаючись місцем глухій, величній тиші, яка буває лише в древніх храмах чи бібліотеках. Простір усередині виявився колосальним — будівля буквально розширювалася завдяки просторовим чарам.

Перший поверх нагадував суміш антикварного ломбарду та древнього судилища. Стіни з тієї ж грубої чорної цегли сягали висоти щонайменше чотирьох поверхів, а високо вгорі, під стелею, повільно оберталися масивні вітражні розетки, крізь які лилося розсіяне фіолетово-золоте світло.

У повітрі висів густий аромат старого пергаменту, сушених трав, сургучу й тьмяного металу. Вздовж стін тягнулися нескінченні стелажі з тисячами свинцевих і скляних скриньок – це був ломбард й оціночна зала, де чарівники залишали зачакловані чи рідкісні речі.

Під стелею, зовсім безшумно, ширяли крилаті каталожні картки, що самостійно знаходили потрібні полиці.

– Нам на перший чи одразу на третій? – поцікавилася я, роззираючись на височенні кручені сходи з чорного мармуру, що спіраллю уходили вгору, де з другого поверху чулося тихе шелестіння сотень сторінок.

– Спочатку оцінка, – відповів Крістіан, попрямувавши до масивної стійки з чорного дерева в глибині зали, за якою сидів чоловік у високому комірі, вивчаючи якусь шестикутну монету крізь окуляри. – Треба дізнатися, чий це знак на годиннику.

Я підійшла до стійки першою. Срібна монета приваблювала мій погляд та змушувала відчувати захват. Ніколи не бачила монету зі знаком атома.

– Вау, що це? – не втрималася я.

– Древня монета Королівства Айстера, атомик, – механічно відповів чоловік, а потім здивовано підняв голову, сховавши реліквію в кишеню, – Перепрошую, чим можу допомогти?