10. Мій магазин

Чарівний синонім "невіруючий" міг би мене навіть розсмішити, якби не тон Крістіана. Лукас – перша людина, яка мене зустріла в Деклінсі та підтримувала кожен день. Ніхто не сміє з ним так поводитись. Нехай Крістіан ображає мене, але не його.

– Досить, – рішуче кинула я Крістіану.

Він мовчки дивився на мене, ніби не розумів, чому я сперечаюся. Лукас поруч засовався, певно хотів захистити себе сам, але я не дала цього права.

– Ти в моєму магазині, й тут діють мої правила.

Крістіан не зводив з мене свого крижаного погляду, немов бажав розгадати суть. Але я не давала ніяких підтекстів.

– Правила Комісії важливіші, – наполягав він. – Інакше вони відберуть твій магазин.

Цього мені зовсім не хотілось, але й поведінку Крістіана я теж не збиралась підтримувати.

– Ти зараз командуєш так, ніби це твій магазин, – я дала секунду Крістіану, а потім добила: – Лукас – мій друг. Ти не будеш виганяти людей із мого магазину без мого дозволу.

Крістіан переглянувся з Лукасом, нарешті розуміючи про що я. Впевнена, він би зараз закотив очі чи зробив би ще щось, але мовчав. Тоді я обернулась до іншого, у якого сяяла задоволена посмішка.

– Лукасе… – почала я, й він поглянув на мене, – Мені дуже шкода.

– За що?

– Мені справді потрібно поговорити з ним... наодинці.

– Через мене?

– Через магазин, – почала я, й одразу спинилась, – Я ще сама не розумію, у що вплуталася.

Посмішка на обличчі Лукаса потьмяніла. Він одразу набрався серйозності.

– Якщо ти так хочеш… гаразд, – потім кутики його губ знову піднялись, – Але якщо цей тип образить тебе – подзвони.

Я мимоволі посміхнулась від його слів, але кивнула. Лукас вже розвернувся, демонстративно зазираючи в очі Крістіана під кінець. Але наостанок зупинився на проході, й промовив мені:

– Бережи себе, Кіро.

Крістіан мовчки дивився йому вслід. Не сказав нічого, неначе закарбовував щось в своїй голові. Лише коли в магазині задзеленчав мідний дзвоник, він повільно перевів погляд на мене.

– Правильне рішення.

– Крістіан, – стримувала я свій гнів, – ти маєш пояснювати мені правила, а не наказувати. Зрозумів?

Він у відповідь важко зітхнув, але все ж погодився:

– Зрозумів. Повернемось до годинника?

– Так, – виклала я гримуар. – Я знайшла на ньому напис.

Крістіан взяв у руки годинник, й ретельно оглядав. Я, тим часом, гортала сторінки, шукаючи схожі слова. Коли врешті знайшла, то швидко подала необхідну сторінку чарівнику.

– Ось! Цей годинник – це реліквія договору з демоном, – пальцем я вказала на напис, – Я піднесла дзеркало й змогла прочитати.

– Так, я зрозумів це, – зверхньо відповів він й взяв у руки мій гримуар. – Пустельники – це колишні люди без душі. От тільки що саме міг цей годинник – я не знав. Допоки не почав дізнаватися про колишніх власників того будинку.

– І що дізнався?

– Вся родина господаря маєтка потрапила в аварію. Він єдиний хто вижив. Останній місяць колеги на його роботі помічали, що він завчасно завершував всі завдання, неначе знав їх наперед та неохоче перебував на робочому місці.

– Він намагався повернути час назад, – здогадалась я.

– Так. Він брав час демона, щоб повернутись у минуле. Але враховуючи, що сім’ю він не врятував, а сам став демоном, то у нього нічого не вийшло. Як завжди, коли складаєш угоду з демоном.

Очі Крістіана блукали сторінками бабусиної книги так жадібно, що мені здалося, це неправильним. Я відібрала гримуар з його рук, й повернулась до годинника.

– Виходить ми його не продамо?

– Тільки якщо ти хочеш накликати на когось біду, – відповів Крістіан, а потім раптово його тіло здригнулось, як від гикавки, й він додав: – У цьому я брати участі не буду!

Фраза прозвучала надто чітко й відсторонено, наче він повторював правило, яке колись сам для себе встановив. Важко зітхнув, поглянувши на годинник, як на якийсь тягар.

– Дідько, доведеться його розчаклувати.

– Я можу просто його сховати.

– Ні, – сіпнулась його рука, й він різко забрав годинник, – Я зроблю це, інакше він принесе біди людям. Ми, чарівники, мусимо допомагати, а не шкодити. Тому боги наділили нас такою силою.

Я здивувалась його раптовою шляхетністю. І чесно, не повірила. Крістіан завжди холодний, хоч і розумний, але його доброта здавалось обтяжувала його.

– Ти продаси цей годинник без мене! – відібрала я реліквію.

– Ні, – спокійно відповів й потягнувся до внутрішньої кишені за паличкою, – Лише знайду демона, який наклав на цей предмет прокляття й знищу його.

– З чого це ти раптом думаєш про інших?

– На відміну від тебе у мене є принципи та виховання.

– А ще зверхність. Не забудь додати її до списку своїх чеснот.

Помахом палички годинник вирвався з-під моїх пальців та застрибнув до його кишені. Я здивовано здригнулася, але він почав прокручувати свою каблучку з аметистом. Я схопилась за його зап’ясток, й вже через мить – опинилась посеред вулиці.

Навколо натовп ходив у різні сторони, зазираючи в різні магазини вздовж алеї. Вони горіли яскравими вивісками: “Магічні палички”, “Розваги смертних”, “Порошки бажання” та інші подібні чарівні назви. На іншій кінці вулиці великий чорний кіт з фіолетовими очима продавав газети, навпроти – чарівниця переставляла магією дерева, діти літали на пилососах. Все навколо здавалось магічним, навіть повітря.

Ми стояли біля моторошного готичного фонтану. Чорний, як обсидіан, витончений шедевр у вигляді мініатюрного собору з гострими шпилями, аркбутанами та вікнами-розетками здіймався над басейном, з якого струменіла срібна вода. У серці композиції стояла жінка в довгій, струмкуючій сукні. Її руки благально складені на грудях, а обличчя… порожнє, гладке, без жодної риси, як маска забуття. Навколо – зелень дерев й лавки, але фонтан панує, як древній страж. Нікого не здивувала наша раптова поява, немов це звичайна справа для людей, що проходять повз.

Ось як Крістіан зникав! Він має свій Ключ-портал.