8. Моя половина

Я взяла волю в кулак, намагаючись не думати про те, що тільки-но сталося. Крістіан з'явився якраз вчасно, але останні його слова мене зачепили.

– Як будемо ділити здобич? – запитала я, – Ти знищив демона, але ж годинник знайшла я.

– Ми продамо його на аукціоні, а зароблені гроші поділимо сімдесят на тридцять.

– Дай вгадаю, – відібрала я годинник з його рук, – Тридцять мені? Бо я дурна і нічого не зробила з демоном?

– Схоже, не така вже й дурна.

Під ногою заскрипіла дошка, я поглянула навсібіч, й мені закортіло якнайшвидше зникнути з цього мороку. Щоб не стати здобиччю для нового демона. Я попрямувала до виходу, а Крістіан йшов слідом, мов привид.

– Куди це ти? – бурчав, хоч в голосі не було жодної інтонації чи, бодай, злості. – Ми не договорили.

– Я не згодна на такий розподіл!

– Куди ти дінешся…

– Я продам його в своєму магазині.

Як тільки я вийшла надвір, то одразу збагнула, що в такий час, вже не їде жодного автобуса. Доведеться знову використати амулет.

– Який ще магазин? – запитав Крістіан, й вийшов надвір за мною.

Місячне сяйво освітило його обличчя, підкреслюючи гострі вилиці та карі очі, що мали дивовижний фіолетовий відблиск. Проте вираз… Він не мав нічого за собою. Неначе Крістіан був десь далеко, хоч стояв поруч.

– “Чарівний світ” називається, чув про такий?

– Ні. Покажи, – він простягнув руку до мене, – Відправ мене туди. Я хочу подивитися.

Дідько, таки доведеться скористатися Ключем-порталом.

– Ну, гаразд…, – неохоче я схопила його руку, а потім потерла аметист на шиї та прошепотіла: – Додому.

Я заплющила очі, а вже наступної миті темні заміські хащі змінилися знайомими полицями, заставленими магічними товарами. Крістіан одразу ж відпустив мою руку. Щойно я увімкнула світло, він заходився роззиратися. Його рухи стали швидшими. Погляд ковзав полицями, затримуючись на кожному артефакті, який відгукувався на його дотики. Лише це й видавало цікавість в ньому.

– Шавлія, – прошепотів він, коли підняв голову на засушене стебло з фіолетовими квітками над прилавком.

Раптово Крістіан схопив металеву миску, заповнену кольоровими камінцями, висипав вміст на стіл, а тоді почав збирати в неї різні трави з усіх кутків магазину.

– Агов! Що ти робиш? – обурилась я.

Він чув мене, але продовжував свою роботу, немов від цього залежало життя. Але я не знала, що моє, бо після збору він простягнув миску мені.

– Звари це, щоб википіла вся вода. А потім приклади гущу до обличчя та інших подряпин.

– Дякую… – ледь не прошепотіла я від здивування, – З чого така доброта?

– З чого таке здивування? Це вже вдруге, як я тебе рятую. Хоч ти й не просиш…

Раптово Крістіан забрав миску з моїх рук.

– То потрібна допомога?

– Цю допомогу я прийму, – вихопила я миску з його рук. – Який гордий!

– Хто б казав, – озвався він, а потім знову почав оглядати полиці. – Чий це магазин?

– Мій.

Крістіан важко видихнув. Клянусь, якби він був нормальною людиною, то це б була насмішка, але він поводився дуже незвично. Невже всі чарівники – дивні?

Я попрямувала до крану за прилавком й залила миску водою. Потім підійшла до електричної пательні з двома конфорками та поставила миску на одну, методично перемішуючи трави дерев’яною лопаткою. Крістіан уважно слідкував за моїми рухами, неначе вартовий.

– Ти майже нічого не знаєш про магію, як така як ти зібрала стільки артефактів та трав? Це неможливо.

– Це магазин моєї померлої бабусі. Я отримала його у спадок кілька днів тому.

– Ось в це я повірю, – він вказав пальцем на листя збоку миски, я його поклала назад у киплячу воду, – Вона напевно була дуже багатою.

– Насправді, не дуже.

Крістіан нахмурив брови, й це вперше я побачила на ньому, хоч якийсь прояв емоцій. Не встиг він поставити нове питання, як я заговорила першою.

– А що стосовно тебе? Заробляєш весь час тим, що продаєш реліквії із завдань?

– Так. Інколи просто вбиваю демонів. Завдання з Реєстру бувають різними.

– Я не підписувалась виконувати їх завдання.

– Ти отримала реліквію, – а потім уточнив, – половину.

– О, то вже згоден віддати половину? – посміхнулась я, – Яка щедрість.

– Подивимось за скільки ти продаси цей годинник.

Я важко зітхнула й вимкнула плиту, коли вода повністю википіла. Важко було визнавати, але я можу й не продати нічого, якщо буду витрачати час на завдання, виправлення помилок та загоєння ран.

– Якщо відкрию вчасно магазин.

Крістіан поглянув на свій годинник, а потім у вікно, за яким вже сходило сонце.

– Якого біса… Так час швидко пролетів, я навіть не помітив.

– Це через мій амулет. Він переміщує не за мить, а рівно за стільки скільки б я витратила час на поїздку.

Він втупився в аметист на моїй шиї з холодним розрахунком, а потім перевів погляд на здобуту реліквію.

– Ти маєш поладнати зі своїм амулетом. Він тебе не приймає, або ти його. Це може мати більші наслідки, ніж втрата часу.

– Він належав моїй бабусі, певно не звик до нової господарки, – відповіла я, а потім посміхнулась від власної здогадки. – Треба ж таке, неначе про живу істоту говорю.

– Тому що, це так і є.

Крістіан дістав телефон і сфотографував срібний годинник, а потім легким рухом пальця штовхнув мідний дзвоник на прилавку. У відповідь він задоволено задзеленчав, і цей звук раптом озвався з іншого кінця зали, розливаючись веселою магічною мелодією по всьому магазину. На тлі останніх подій моє серце затремтіло від спокою. Чарівник недбало клацнув пальцями, з яких посипався легкий фіолетовий димок, і музика вмить згасла, наче її й не було.

– Кожен предмет має свій характер, властивості та власні апетити, – мовив він, а потім з внутрішньої кишені дістав візитівку, – Як тільки дізнаєшся, що може цей годинник, то набери мене.

На цупкому чорному картоні виведені красивим шрифтом слова:

“Шукач артефактів та демонів