7. Напарник

Я залишилась допомогти Лукасу до самого його закриття, а після – допоміг мені він. Цього разу побачення так і не склалося, якщо не вважати чашку кави за роботою з касою. Тим паче, його втомлений вигляд так і кричав, що час Лукасу в ліжечко.

Я сховала кролячу лапку подалі від очей, але відчула, як вона вдячно замуркотіла у відповідь за повернення. Ніколи не забуду, яка небезпечна буває магія.

Перед сном я продовжила вивчати гримуар бабусі, але встала раніше, щоб продовжити роботу перед відкриттям крамниці.

Червоний телефон задзвонив рівно о восьмій ранку. Я навіть не здригнулася. Поставила чашку кави на прилавок, взяла блокнот й мовчки записала цифри, які беземоційний жіночий голос вимовляв одну за одною.

– Сподіваюся, цього разу хоча б без крижаних печер, – пробурмотіла я, відкриваючи карту.

Координати вели за місто. В цей раз я хотіла відправитися звичайним шляхом, підозрюючи, що Лампа-ключ також може забирати мій час, або сили. Щось в тому погладжуванні було не так, але я ще не впевнена що.

Автобус ходив лише раз на годину, тому дорогою я встигла кілька разів пошкодувати, що не скористалася Лампою-ключем.

За вікном швидко зникали будинки Деклінса. Їх змінювали поля, покинуті ферми й рідкісні дерева. Водоспад хоча б виглядав мальовничо. А місце, куди я їхала зараз, нагадувало кадр із фільму жахів ще до того, як я зійшла на зупинці.

Старий двоповерховий будинок стояв посеред зарослого подвір'я. Бур'яни доходили майже до пояса, дах місцями провалився, а дерев'яні ставні висіли на одній завісі й тихо скрипіли від вітру.

– Дуже гостинно…

Я методично оглянула перший поверх. Спочатку заглянула до вітальні, де колись, мабуть, стояв камін і великий стіл, але тепер залишилися лише сліди від меблів на підлозі. Потім перевірила кухню. Старі шафки давно прогнили, полиці лежали просто на підлозі, а в кутку валявся іржавий казан без дна. Я навіть кілька разів постукала по стінах, сподіваючись почути порожнечу за ними. Нічого.

– Ну звісно... Було б занадто просто.

Другий поверх теж не приніс жодних відкриттів. Лише дві спальні з вибитими шибками, стара дитяча кімната з дерев'яною конячкою без голови й товстий шар пилу, який здіймався щоразу, коли я робила крок. Навіть на горищі нічого не знайшлося, окрім павутиння, старих газет і прогнилого крісла. Спустившись у підвал, я вже почала сумніватися, що телефон взагалі привів мене за правильною адресою.

– От і все? – невдоволено пробурмотіла я. – Дві години дороги заради покинутого будинку?

Я сперлася плечем об стіну й дістала мобільник. Зв'язку не було. Чудово. Просто ідеально. Якщо зараз ще й автобус поїде без мене, доведеться ночувати тут разом із мишами.

Вирішивши, що вже нічого не втрачаю, я повернулася до вітальні й сіла просто на старий диван, який дивом досі не розвалився. Сонце повільно опускалося за дерева, кімната ставала дедалі темнішою, а я почала подумки складати список усіх претензій до чарівного телефону.

– Наступного разу хоча б натякни, що саме шукати...

Наче почувши мене, будинок здригнувся.

Спочатку різко грюкнули ставні на другому поверсі. Потім одна за одною розчахнулися двері до всіх кімнат. Вітер, якого ще секунду тому майже не було, із ревом увірвався всередину, здіймаючи пил і сухе листя. Старі дошки заскрипіли так жалібно, ніби будинок прокинувся після багаторічного сну.

Я підвелася, але не встигла зробити й кроку. Повітря переді мною почало закручуватися у величезну вирву. Вона росла просто на очах, захоплюючи уламки дерева, каміння, старі книги й навіть важкі дошки. Мене теж потягнуло вперед.

Я вчепилася обома руками за дверну коробку. Марно. Пальці повільно зісковзували. Вітер був настільки сильним, що мене буквально відривало від підлоги.

Шкіру обличчя різало дрібними уламками скла й піску. Я заплющила очі від болю, але коли знову відкрила їх, то помітила всередині вихору людський силует.

Неприродно худий. З блідою шкірою. Він дивився прямо на мене яскравими жовтими очима.

Наступної миті чиясь долоня міцно схопила мене за зап'ясток. Я вилетіла з вихору, боляче впавши на дерев'яну підлогу й швидко підвелася.

Переді мною стояв Крістіан. Однією рукою він відсунув мене за свою спину. Іншою направив магічну паличку вперед. Фіолетове світло спалахнуло перед нами, швидко розростаючись у напівпрозорий бар'єр. Вихор врізався в нього так сильно, що вся кімната затремтіла.

– Яка ж ти легковажна, – холодно промовив Крістіан, навіть не озираючись.

Я була настільки налякана, що навіть не знала, що відповісти. Лишень стала на ноги, попри біль у всьому тілі, й сховалася за ним.

Бар'єр світився дедалі яскравіше. А тоді вихор зупинився. Ніби зрозумів, що більше не може дістатися своєї здобичі. Повітря повільно осіло.

Перед нами проявилася справжня істота. Її фарфорова шкіра потріскалася, ніби її колись обпалили у печі, а тепер вона осипалася тонкими пластівцями. Замість одягу на ній теліпалися клапті старої тканини, що ніби приросли до тіла. Жовті очі світилися голодом, який не мав нічого спільного з людським. Коли створіння розтиснуло рот, щелепа відкрилася неприродно широко, а між довгими іклами густими краплями стікала чорна кров, що шипіла, торкаючись підлоги.

Я судомно схопила Крістіана за плечі, й визирала на створіння.

– Що… це таке?

Чарівник роздратовано видихнув, але був занадто зайнятим істотою перед нами, щоб відповісти мені. Стиснув паличку в руках й бар’єр зник за секунду, а в наступну – з палички вилетіло фіолетове світло, яке перетворилось на десятки тонких ниток. Вони блискавично обплели створіння. Воно заверещало таким звуком, що закладало вуха.

Крістіан спокійно клацнув пальцями. Нитки різко стягнулися. Порцелянове тіло вкрилося тріщинами. За мить розлетілося на сотні білих уламків, які тут же розсипалися чорним попелом.

Настала нарешті тиша, яка подарувала мені спокій. Але лише на мить, бо потім Крістіан обернувся до мене. Моє серце все ще калатало від страху, а він був таким спокійним, що мені стало моторошно. Розглядав мене, мов хижак, що оцінює свою здобич. Я вирівнялась, стиснула кулаки готуючись до удару, хоча абсолютно була впевнена, що він розправитися зі мною так само легко, як із тією істотою.