5. Сімейний бізнес

Я дивилась на наляканого хлопця, і всі слова геть розгубилися, але Лукас опанував себе швидше. Він розчинив двері крамниці й хутко зняв із себе сорочку, накидаючи її на мої плечі.

– Що з тобою сталося? Чому ти така мокра?

– Трубу прорвало, – одразу збрехала я, а потім злегка відсунулась від його оголених грудей.

– В озері?

Питання збило мене з пантелику, поки я не прослідкувала за його поглядом до моїх черевик. З них висипався дрібний річковий пісок упереміш із мулом. Я розгублено кліпнула й подумки вилаяла себе. Штани були вимазані болотом, а на рукаві висіла зелена нитка водоростей.

– Просто... впала у воду.

– Добровільно?

– Не зовсім.

– На тебе хтось напав?

– Ні.

Він недовірливо примружився.

– Кіро, ти ні краплі не змінилась, все так само жахливо брешеш, як і в дитинстві.

– Обіцяю, зі мною все добре.

Лукас ще кілька секунд мовчки дивився мені в очі, ніби зважував, чи повірити. Потім важко видихнув.

– Гаразд. Але якщо тобі потрібна допомога...

– Я скажу.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Напруга між нами трохи спала, але я застукала себе на моменті розглядання його тіла, а не на власних словах.

– Я піду переодягнусь. Якщо ти не проти.

– Авжеж.

Він застиг, натягаючи назад на себе вже вологу сорочку. А я намагалася приховати свій хтивий погляд від його м’язистого торсу. Коли Лукас встиг так вирости й змужніти?

Я рушила до складу, відчуваючи на собі його погляд. Щойно зачинила за собою двері, відразу вивернула кишені. На стару коробку одна за одною посипалися блакитні грудочки лазуриту. Вони були холодними, але водночас ніби світилися зсередини, відкидаючи на стіни ледь помітні сині відблиски.

Але мене зараз серйозно хвилювало, що Лукас так часто приходив. Якщо це продовжуватиметься, рано чи пізно він дізнається правду.

Швидко переодягнувшись у суху футболку й джинси, я накинула рушник на мокре волосся й повернулася до торгової зали.

Лукас терпляче чекав біля каси. У руках він усе ще тримав коробку зі здобними булочками.

– Уже краще? – посміхнувся він.

– Значно.

– Це тобі, – промовив він, простягаючи коробку.

– Не треба було...

– Треба. Я подумав, що ти навряд чи сьогодні встигла поїсти.

Щойно я відкрила коробку, крамницею розлився аромат теплого тіста, кориці й ванілі. Живіт зрадницьки забурчав.

Лукас усміхнувся ще ширше.

– От бачиш.

Я відламала маленький шматочок булочки.

– Гаразд. Здаюсь.

Перший же шматок виявився настільки смачним, що я мимоволі заплющила очі.

– Нічого собі...

– Я ж казав.

– Якщо це реклама твоєї пекарні, то вона спрацювала.

– Приємно чути. Сподіваюсь побачити тебе там.

– Обов’язково.

– Друга обіцянка за вечір, – посміхнувся він.

На якусь мить мені навіть здалося, що весь жах печери залишився десь далеко. Ніби його змило разом із водою.

Лукас сперся ліктем на прилавок, захопивши повністю мою увагу.

– Слухай... я тут подумав... Ти ж тепер зовсім сама.

Я мовчки кивнула, продовжуючи слухати його приємний голос.

– Може... повечеряємо разом?

– Повечеряємо?

І дійсно – надворі вже панував вечір. Я мимоволі торкнулася свого аметистового кулона. Мені здавалося, що я перенеслася сюди за одну секунду, а не за три години! Стільки ж я могла витратити й на автобус.

– Ну... так, – Лукас ніяково потер потилицю. – Просто... ти нікого тут не знаєш. А я знаю містечко. Можу показати тобі хороші місця. Та й... мені було б спокійніше, якби ти хоча б сьогодні не сиділа одна.

Я мимоволі усміхнулася.

– Лукасе... ти зараз запрошуєш мене на побачення?

Він мало не вдавився власним повітрям, червоніючи з кожним словом ще дужче:

– Що? Ні! Тобто... якщо ти так це сприйняла... Я... я мав на увазі просто вечерю. По-дружньому.

Я вже не стримувала сміху.

– Та розслабся. Я жартую.

– Ти це спеціально робиш, – видихнув важко він.

– Трохи.

– Жорстока жінка.

– Зате чесна.

Я вже відкрила рота, щоб погодитися, коли почула знайомий голос.

– Ви вже йдете? 

Я була впевнена, що закрила крамницю, або мав хоча б продзвеніти дзвінок, але нічого. На порозі стояла моя тітка. Її темне каштанове волосся було зачесане у складну гладку зачіску, на ній був елегантний чорний костюм, а в руках вона тримала довгу парасольку, яку часто використовувала як ціпок.

Її підбори зацокали підлогою гучно й чітко, немов годинник, що відраховує ритм. Погляд Аврелії блукав крамницею, оцінюючи.

– Тітко Авреліє? Не очікувала вас тут побачити.

– Бачу.

Вона перевела погляд на коробку з випічкою, потім знову на Лукаса.

– Добрий вечір, – чемно привітався він. Тітка ледь помітно кивнула.

– Добрий.

На кілька секунд запала мовчанка. Я вже добре знала цей погляд Аврелії. Вона ніби оцінювала людину, вирішуючи, чи варта вона ще хвилини її часу.

– Пробач, Лукасе, не сьогодні, добре?

– Чув, Лукасе? – опустила вона на нього очі, наче на набридливу комаху. – Вам варто піти, молодий чоловіче.

Він незадоволено вигнув брову – тон моєї тітки йому точно не сподобався. Хлопець перевів погляд на мене.

– Пробач… – прошепотіла я йому губами.

– Все ж, це тобі, – він поклав на прилавок коробку із пиріжками. – Вдалого вечора.

– Дякую, Лукасе.

Він уже зробив кілька кроків до дверей, але озирнувся.

– І, Кіро…

– Так?

– Якщо знову... прорве трубу…

– Обіцяю, покличу сантехніка, – пирснула я зі сміху.

Він посміхнувся у відповідь й нарешті вийшов. Дверний дзвіночок тихо дзенькнув. Щойно двері зачинилися, посуд на найближчій полиці полегшено задзвенів, книга на ланцюгу тихенько сіпнулася, а дошка для спіритичних сеансів сама собою пересунула планшетку на кілька сантиметрів.