4. Випробування

Мені нічого не залишалось, як шукати підказку. Я не знала, що це за предмет і де він, та ще й не взяла з собою нічого корисного, крім бабусиного намиста. Яка ж я безпечна ідіотка!

Намагаючись не картати себе, я рушила до блакитного озера. Вода для початку літа була занадто теплою, а дно – взагалі гарячим. Настільки теплою, що мене знудило. Озеро не могло бути таким теплим біля крижаного водоспаду. Наче вода зігрівалася не сонцем, а чиїмось диханням.

Спочатку я подумала, що дно ворушиться. Десятки чорних очей дивилися на мене з-під води. Це були маленькі сріблясті рибки. Вони пливли щільним роєм по теплій течії, наче показували шлях.

Я рушила за ними аж до самого водоспаду. Ставало глибоко, одяг зовсім промок, але цікавість не дозволяла зупинитися. Гуркіт був настільки сильним, що мені почало здаватися, ніби за водою хтось говорить.

За стіною води ховалося лише суцільне каміння, проте рибки пливли наче крізь нього. Я провела рукою – твердо. Тут я згадала слова бабусі, що магія в мені, варто лише клацнути пальцями. Я потерла подушечки й клацнула. Фіолетовий пилок вирвався, мов іскра із запальнички...

Що як вийде зруйнувати цю стіну?

Раптом мій зап’ясток перехопила чоловіча рука. Я підняла очі й зіштовхнулась із чорними очима незнайомця, який ширяв над водою на літаючому килимі. Його погляд був холодним і байдужим.

– Не варто цього робити, – промовив він.

Від переляку я сіпнулася, і хлопець, втративши рівновагу, з шумом упав у воду прямо поруч зі мною.

– Трясця, – пролунало від нього, коли він випірнув, але в голосі жодного невдоволення, немов його обличчя паралізоване, – Якого біса ти штовхаєш?!

– А ти якого, лякаєш? – огризнулась я у відповідь.

– Ти могла все тут підірвати, і тоді Лазурит не отримає ніхто.

“О, то ми шукаємо Лазурит”, – закарбувала я собі в пам'яті, а тим часом розглядала незнайомця. Він високий, доглянутий, із мокрим чорним волоссям, що неоханими прядками спадало на чоло. Дорога сорочка та штани свідчили про великі статки, а магічний предмет – про високу обізнаність магії. Його килим тим часом ображено відлетів на траву, тримаючись подалі від води, немов боявся її більше вогню.

– Там прохід, – відповіла я, – Як ще ти пропонуєш його відкрити?

– Той, хто сховав реліквію, думаєш не придумав, як забрати її?

– Я не думаю, я дію.

– Я й бачу, що думати ти не вмієш. Одягнена, як на побачення і поводишся як дитина. Залізла в озеро, не думаючи абсолютно про свою безпеку. Ти знаєш, що тут водяться отруйні жаби?

– На себе подивись. Хто до водоспаду у випрасуваній сорочці прилітає? Ти ж і сам не знаєш, як увійти!

– Я не мав наміру намокати сьогодні. Я стежив за обстановкою навколо.

Я переможно посміхнулась й навіть руки схрестила на грудях.

– Он як. Та ти просто також не знаєш як увійти!

– Не знаю, – чесно відповів, що аж у мене перехопив подих, а потім поклав руку на каміння під водою водоспаду й додав: – Але відчуваю магію. Її треба зняти, а не долати своєю, – з докором поглянув на мене.

Я закотила очі від його проникливості. Гаразд, я трохи необачна.

Торкнулась каміння поруч з його рукою й мовчки погоджувалась, що воно магічно тепле. Я поглянула під ноги й знову побачила рибок поруч. Вони зграєю були навколо, але деякі розділялись й пливли вздовж каміння. Я попрямувала за ними тихо, щоб не злякати. Хлопець пішов мовчки за мною, що трохи напружувало, але мені було не до того.

Рибки зачаровано кружляли навколо великої брили під водою.

– Ти знайшла ключ.

З кишені він дістав зв’язку ключів із металевою паличкою. Однозначно, він був набагато досвідченішим за мене. Коротким помахом він перетворив її на масивний важіль, перевернув камінь, й ми побачили фіолетову руну. Я дивилась на це зачаровано, а потім на килим.

– У тебе стільки магічних предметів… Яка по рахунку у тебе ця вилазка?

– Не знаю, – відповів мені так, немов відмахнувся від комахи, – То що скажеш за ключ?

– Ти у мене питаєш? – здивувалась я, – Це ти зрозумів, що під каменем руни.

– Ти їх відчула.

– Я лише пішла за рибами.

Хлопець опустив очі на воду, а потім – на мене. Клянусь, якби не його стриманість чи ще щось, він би зараз розсміявся. Потім дістав справжню магічну паличку й почав креслити нею в повітрі. Сяйво згасло, а за ним зникла й руна.

​Вода вмить стала крижаною. Магія покинула це місце, й мені стало так холодно, що довелося обхопити себе руками.

– Чому ти тремтиш? – нахмурився він, але раптом сам здригнувся від холоду й кинувся до водоспаду. – Я помилився! Треба було зруйнувати руну, а не доповнювати. Я влив свою магію, й тепер захист намагається висмоктати нашу!

Хлопець пірнув туди, де щойно була скеля.  За водоспадом більше її не було. Там не було нічого. Абсолютно нічого. Не темрява. Не печера. Саме відсутність світу. Мене раптом охопив тваринний страх. Здавалося, якщо дивитися туди надто довго – порожнеча подивиться у відповідь.

Затамувавши подих, Я випірнула в печері й завмерла. Тут було неприродно тихо. Вода зі стелі не капала, хоча всюди панувала вогкість, а повітря пахло мокрим камінням, іржею та чимось солодкувато-гнилим. Уздовж стін лежали купи лазуритів, що тьмяно світилися зсередини, наче під їхньою поверхнею повільно билося чиєсь серце. Подекуди в скелях чорніли довгі подряпини, ніби хтось роками намагався вибратися звідси голими руками. Коли я затримувала погляд на темних проходах, мені здавалося, що там хтось стоїть. Варто було кліпнути – і постаті зникали.

 Хлопець уже гарячково збирав кристал у торбинку.

– Печера зараз закриється назавжди, бери скільки влізе!

– О, дякую, – театрально протягнула я. – Заявився без запрошення, забрав моє завдання, ледь усе не зіпсував, а тепер великодушно дозволяєш мені забрати те, що й так належить мені за правом?

– Щось я не помітив у тебе геніальних ідей, як зняти захист із руни, – парирував він.