3. Виклик

– Я маю зробити це сама! – крикнула я, але було пізно.

Лукас розчахнув двері навстіж. У ту ж мить фіолетове сяйво згасло, а живі предмети завмерли, прикинувшись звичайним мотлохом.

– Ого, а що це за... – здивовано почав він, заходячи всередину.

Серце впало в п'яти. Я рушила слідом.

На мить у голові промайнула абсолютно безглузда думка: оглушити його чимось важким, а потім списати все на нещасний випадок. Але друг дитинства вже крутив у руках бронзову статуетку жінки на купі монет.

– Це богиня Тюхе, вона приносить успіх, – я рішуче забрала в нього фігурку й додала голосніше, звертаючись уже до затихлих полиць: – І буде неймовірним успіхом, якщо тут нічого раптово не засяє і не впаде! Інакше я викину цей хлам на смітник!

Лукас ошелешено кліпнув.

– У тебе тут часто щось падає?

– Ні, – надто швидко збрехала я. – Але крамниця окультна, мені й самій моторошно. Тому й кажу – йди додому, я маю звикати. Це моя робота.

Лукас важко зітхнув, роззираючись по кутках.

– Кіро, ти справді віриш у все це? Тобі не здається, що пані Рамона була... шахрайкою?

Мені ці слова вкололи прямо в серце. Я й сама колись так думала, поки вчила суху науку в університеті й дивилася на дурних дівчат із магічними свічками перед екзаменами.

– Я хочу, щоб люди сприймали це просто як сувеніри для затишку, – відрізала я.

– Ну, не знаю, – він торкнувся черепа птаха біля каси. – Я б таке вдома не повісив.

– Тоді ти не мій покупець.

Лукас напружився, ніби я його образила, але швидко згладив кути м'якою посмішкою:

– Можливо й твій. Ту богиню Тюхе я б купив.

– Вона поки не продається, треба оновити базу. Можу подарувати це, – я дістала з вішака кролячу лапку й віддала йому в руки, – Приходь краще на офіційне відкриття.

– Обов'язково. Якщо треба допомогти з важкими коробками – клич. Мій магазин випічки тут за рогом, я знаю, як важко починати бізнес самому.

Я здивовано підняла брови, оцінивши його дорогий світлий костюм та блакитну сорочку.

– То пекарня твоя? Красунчик, бізнесмен, ще й сором'язливий, – піддражнила я, помітивши, як він зніяковів. – Дякую, Лукасе. Добре, що поруч є хтось знайомий.

– Завжди до твоїх послуг. – Він рушив до виходу, але на порозі зупинився: – Слухай, а де ти ночуватимеш? Тут? Якщо немає де, я знімаю квартиру поруч... міг би постелити тобі на дивані.

– Лукасе, ти що, запрошуєш мене до себе? – я лукаво примружилася. – Я не така легкодоступна.

Бідний хлопець миттєво залився густою червоною фарбою.

– Ні! Ти все не так зрозуміла! Просто на перший час... Чисто по-дружньому!

– Усе гаразд, я жартую, – я ледь стримала сміх. – У підвалі є спальня бабусі. Добраніч, Лукасе.

– Добраніч, Кіро, – випалив він.

Хлопець вилетів з магазину, як пробка від шампанського. І щойно за ним зачинилися двері, “Чарівний світ” знову полегшено ожив, зашурхотівши полицями. А я розпочала роботу над собою, звикаючи до нової реальності.

Ніч, на диво, була спокійною. Перед сном я одягнула намисто з аметистом та читала гримуар, допоки не заснула. На ранок мене розбудив оглушливий дзвін. Я гарячково шукала джерело звуку, доки не вийшла у саму крамницю і виявила, що це дзеленчить червоний домашній телефон. Такий старий, що можна його назвати ретро, і щоб набрати на ньому номер треба крутити диск. Я ним не користувалася років десять. Всі давно вже перейшли на мобільні, але зранку я не задавалась цим питанням.

Підняла трубку, а по ту сторону слухавки пролунав розмірений жіночий голос, який нагадував робота:

– Чотири. Дев’ять. Крапка….

– Алло! – кричу я, – Хто ви?

– Нуль. Шість. П’ять, – продовжувала вона, не звертаючи на мене уваги.

Розлючено я поклала трубку, а потім перевірила по своєму телефону час. Шоста, чорт забирай, ранку!

Я лягла назад у ліжко й тільки почала засинати, як знову пролунав дзвінок. З тією ж люттю я взяла трубку й висказала все, що я про неї думаю. Вона не зважала, продовжуючи свій монотонний перелік цифр, немов якесь кодування.

Як тільки кинула трубку, то виглядала дроти чи що небудь, через що проходив сигнал. Як ви здогадались, все як з лампою-ключем: ні вимикача, ні дрота. Суцільна магія, яка не давала мені спокою кожні дві години.

Зранку я вийшла у кав’ярню і раділа життю без цього дзвону, а в обід Лукас увійшов до мене зі здобними булочками та кавою. Аромат свіжої випічки просто заповнив увесь магазин і мій шлунок. Я не могла йому відмовити.

Але знову, навіть коли всі предмети у його присутності замовкли, цей телефон вирішив все одно проявити себе. Я взяла трубку, й не притягуючи до вуха, одразу поклала. Лукас здивовано розглядав телефон.

– Хто це дзвонить?

– Не знаю. Хтось сміється наді мною.

– Можливо потенційний клієнт? Ти вже давала рекламу?

– Ні. Мені потрібно перебрати предмети й оцінити їх вартість. Я ще думаю над ремонтом. Я не посилю повноцінний, але зафарбувати деякі місця можу, щоб виглядало охайно.

– Це мудро, – а потім вказав пальцем на телефон, – А ось це ні. Ти маєш з’ясувати хто тобі телефонує та чого хоче. Треба почистити базу даних, якщо десь вказаний твій телефон і його може використати будь-хто без потреби. Запитай у телефонної компанії, яка надає тобі послуги звідки телефонують. Може це хтось із родичів.

Ага, цікаво, яка б чарівна компанія обслуговувала телефон без дротів?

– Родичі б не стали знущатися якимось цифрами.

– Можливо помста, що у спадок магазин отримала ти, а не хтось з них.

Я на хвилину замислилась про те, що варто перевірити ті цифри. Моя злість була занадто сильною. Ненавиджу ранки, і як добре, що бабусин магазин починає роботу з десятої до десятої.

– Я перевірю. Ти правий, дякую.

– Завжди до твоїх послуг. Зазирай і до мене, як буде час.

Ми попрощались, а я відкрила ноутбук поруч із телефоном, чекаючи на новий дзвінок. І врешті він знову задзвенів, але в цей раз я одразу вписала цифри в пошуковик. Це були координати. І тепер у мене постало інше питання: пастка чи підказка?