2. Пробудження

Спочатку я заплела своє довге каштанове волосся у велику косу, щоб не заважало моїм сірим очам бачити всю область роботи. Цілий день я присвятила прибиранню та інвентаризації. Бо неможливо продавати те, про що не знаєш.

Поки прибиралась, я запам’ятала головне правило: все що на ланцюжку, має залишатися закутим. Я три години витратила на те, щоб впіймати книжку про чарівних тварин, яка розкривала сторінки, немов птаха свої крила, пурхаючи по всьому магазину. Бігала за порцеляновими чашками та ледь не розбила дзеркало, в якому ховалась потворна жінка.

Оглянувши полиці та закриті ящики (які довелось розкривати замки ножем), я знайшла папку з переліком асортименту. Моя люба бабуся, нехай спочиває з миром, зробила для мене неймовірну підказку. Вона склала на кожен товар картку, схожу на досьє, в якій описані магічні властивості предмета. Проблема була тільки в назвах і відсутності фото. Тому, що таке “добавка ротан” чи “чесний Хек”, й інші предмети – залишаються для мене загадкою.

Я оглянула кожен куток та шпаринку в пошуках спальні бабусі. Ще з дитинства я пам’ятала, що вона так любила цю крамницю і була схиблена на її захисті, що спала всередині. Однак, оглянувши підлогу, стіни і все-все, я не побачила жодних дверей.

Мене вкололо почуття провини, що за останні п’ять років тільки бабуся приїздила до нас, або до мене в гуртожиток, а я – жодного разу до неї. Хоча вона ніколи й не вимагала.

Знесилено, я сіла прямо на підлогу складу, й важко зітхнула.

– Ну, де ж спальня? – прошепотіла сама до себе.

Тихий жіночий голос, від якого моє тіло пробрало холодком, заговорив до мене:

– Маленька Кіра, погладь мене. 

Я нахмурила брови й обернулась на голос, але крім старої торшерної лампи, стелаж, заповнений коробками та пакетами – не було нічого, що мало б обличчя чи рот.

– Хто це?

– Я Лампа–Ключ.

До мене нарешті дійшло. Я стільки часу провела з живими предметами, то чому я дивуюсь лампі, що розмовляє?

Піднялась з місця й повільно підійшла до торшеру. Його ніжка була вирізьблена із чорного дерева і мала готичні візерунки. Абажур також чорний, мереживний із червоною бахромою. І найдивніше, що всередині була лампочка, але не було жодного дроту та вмикача.

Я пам’ятала ще одне головне правило: кожна магія має свої наслідки.

– Якщо я тебе погладжу, ти розкриєш мені спальню?

– Так.

– Що тобі від мого дотику?

– А ти поглядь. Я не зроблю тобі боляче.

Цікавість роздирала мене більше ніж почуття страху. Я обережно торкнулась тканини абажуру й лампочка одразу загорілась ніжним фіолетовим світлом, яке від кожного мого нового дотику ставало яскравішим. Торшер, немов кіт, видавав дивні звуки, які здавались задоволенням.

Скрегіт дерева та каменю пролунав складом. Збоку від стелажу, на голій стіні, з’явились чорні дерев’яні двері.

На що тільки здатні мої кілька дотиків?

За дверима була маленька кімнатка, в якій поміщалось односпальне ліжко та комод. Над ліжком висіла полиця з дріб’язковими травами, а на тумбі – фото у рамці мами, тітки і мене. Це був мій випускний зі школи, на який прийшли всі найближчі, щоб мене підтримати. Бабуся кричала найбільше з усіх, щоб зробити це фото. І мені враз стало сумно, що на цьому знімку немає її. Але я підбадьорила себе думками про інше фото з нею, на яке я залюбки заміню пізніше.

Я очистила тумбочку й поклала свої речі з рюкзака, а потім попрямувала до виходу з магазину, щоб викинути все сміття, яке накопичилося. Як тільки переступила поріг, то охнула від здивування. Час пролетів так швидко, що я і не помітила. Все небо огорнули зорі, а повний місяць освітлював мені шлях до найближчого сміттєвого бака.

Повернувшись, я здивувалась не менше. Перед дверима крамниці стояв молодий чоловік зі світло-каштановим волоссям, який розглядав світло за склом і обернувся до мене із сяючою посмішкою. Я впізнала його миттєво.

– Лукас, – заговорила я першою, й нотки схвильованості одразу здолали мій голос.

– Кіра, – таким самим тоном відповів він і одразу обійняв, вітаючи мене, а потім відступив, розглядаючи моє волосся та обличчя зі смутком, – Отже це правда? Пані Рамона померла?

– Так, це правда.

– Я дуже співчуваю твоєму горю.

– Дякую, – опустила я очі, але раптово оглянула порожні вулички навколо, – а що ти тут робиш?

Він сором’язливо протер потилицю й посміхався так зніяковіло, немов я впіймала його на гарячому.

– Я працюю тут поруч, – відповідав заминаючись, – в магазині випічки. Я часто проходжу повз ваш магазин, а сьогодні побачив там рух. Думав здалося, як завжди. Але все ж вирішив після роботи перевірити чи все гаразд. Я подумав вас грабують.

– Це лише я, як бачиш, – показала йому брудний одяг та руки, – Прибираю до відкриття.

– Я можу тобі допомогти, – заговорив він й взявся за ручку.

Мене охопила лихоманка та паніка і я одразу вперлась рукою в двері, щоб не дати йому відчинити. Лукасу вже часто здавалось, що предмети там живі, а зараз він впаде в шок, що більшість ще й здатні говорити.

– Не варто допомагати, дякую.

– Магазин великий, впевнений, тобі потрібна допомога. Тим паче я не бачив тебе тут років десять. Чому б не поєднати обидві справи?

Я з усіх сил тиснула долонею на зачинені двері, поки Лукас усе ще тримався за клямку. Ми обоє силувано посміхалися один одному, але я не мала певності, що друг мого дитинства готовий прийняти таємниці “Чарівного світу”. Зрештою, я з цим виросла, а він був лише звичайною людиною, з якою ми колись разом бігали цими вуличками, поки ми з матір'ю не виїхали з Деклінсу.

– Лукасе, справді, не тре... – спробувала заперечити я, але не встигла.

Він дружньо посміхнувся і з силою натиснув на ручку, водночас штовхаючи плечем двері вперед. Замок голосно й важко клацнув. Я відчула, як мої пальці ковзають по гладкому дереву, втрачаючи опору, і залізна клямка піддалася.