four ~

Ганді сказав: «Про велич нації та її моральний прогрес можна судити по тому, як вона ставиться до тварин.»

«Ця нація не має цінності й величі. Мене нудить.» ‒ Гаррі

***

✉ 66

✉ Зупини це.

✉ Я зупинюся, якщо ти скажеш мені, що станеться.

✉ Я вже сказав тобі. Нічого.

✉ Хто ти?

✉ Неважливо.

✉ Ти знаєш, хто я. Але хто ти, я поняття не маю. Це несправедливо.

✉ Я ніколи не просив тебе говорити зі мною.

✉ Чому ти запитав мене про це?

✉ ...

✉ Ти просто не відповідаєш? Я бачу, що ти (він або вона) все ще у мережі.

✉ Він.

✉ Так ти хлопець.

✉ Так.

— Луї? — перечитую нашу коротку розмову з Анонімом, яка відбулася чотири дні тому. Тоді я не встиг нічого відповісти, бо він знову покинув сайт.

— Луї.

Він відповів мені вдруге, а потім одразу зник. Я щойно надіслав йому відлік днів.

✉ 62

— ЛУЇ!

Схоплююся і закриваю свій Maк, звертаючи увагу на Елеонору, яка, до речі, виглядає дуже роздратованою.

—Що?

—Я з тобою говорю, дай подумаю, хвилин вже 5, а тобі, як я бачу, байдуже!

Сумніваюся чи варто відповідати, бо моя відповідь їй не сподобається. До речі, я навіть не знаю, чому зараз з нею сиджу. Хоча минулого тижня вона непогано сперечалася у клубному туалеті зі мною. Ну, або її рот і язик мали гарні аргументи. Я кладу ноутбук у сумку і, важко зітхаючи, беру нарешті свій гамбургер.

— Це все, що ти їси? — я не можу не поставити запитання, дивлячись на три шматки сирої моркви на її тарілці.

— Так, — вона знизує плечима, а я закочую очі.

— Гей, ви двоє, — поряд з нами сідає Ліам, привітно штовхаючи мене в плече.

—Воу, обережно, не подавися, — він показує на тарілку Елеонори, а я швидко кусаю свій гамбургер, щоб стримати сміх. — Ти на дієті?

— Ні, я стежу за своєю фігурою.

—За чим стежиш? За тим, як скоро втратиш всі кістки? — це стало сильнішим за мене і я, не дивлячись на її здивоване обличчя, починаю істерично сміятися.

Тихо кашляючи і видаючи себе за джентльмена, я все ж втручаюся:

— Ліаме, залиш її в спокої, — як виявилося, широка посмішка на моєму обличчі видала мене й мій найкращий друг вирішив змінити тему. Він дав мені ще одне запрошення.

— Це буде вечірка століття!

Я дивлюся на папір, перш ніж відповісти:

— Я не зможу на цих вихідних. Мені потрібно їхати до батьків.

— Гей, ні! Ти не можеш зробити це зі мною! Перенеси поїздку на інший день.

— Ні, Ліаме. Ти знаєш мого батька, а цими вихідними він хоче зіграти в гольф, як «батько і син».

Він не наполягає, все-таки наші татусі партнери, найкращі друзі і, до слова, однакові телепні. Він знає, чим я ризикуватиму, якщо не з'явлюся.

***

✉ 59

Я дивлюся на екран. Пальці нервово стукають по столу. Зараз третя години ночі, а я досі не можу заснути. Не розумію, чому ця історія мене турбує. Зрештою, це хлопець. Але щось у ньому мене інтригує або, можливо, мене засмучує той факт відсутності відповідей. Я повертаю голову до Елеонори, яка дивиться на мене крізь сонні повіки.

— Що ти робиш?

— Нічого, спи, — я закриваю ноутбук і кладу його на підлогу, перш ніж повернутись до неї і нарешті заснути.

***

Я сиджу на одній із лавок у залі. Ми вже годину дискутуємо про історію кохання Верлена та Рембо. Якщо так продовжуватиметься, то скоро у мене буде мігрень.

—Яким словом ви б описали цю історію? — закочую очі й слухаю нерозбірливі відповіді: «Гомосексуалізм, руйнування, бажання...». Бла, бла, бла... Здається, навіть професору нудно, бо він просто сидить за своїм великим столом і дивиться на нас бляклими очима. Більше жодних відповідей, тому що вони, як помітно, уже не цікаві.

— Шантаж, — хрипкий голос пронизує тишу, і професор здивовано дивиться на авдиторію.

— Містере Стайлз, я слухаю, — він навіть зацікавлено почухав підборіддя.

Я повертаюся у тому ж напрямку й бачу містера Я-Штовхаю-Все-Що-Можу-І-Ніколи-Не-Вибачаюся. Він сидить за кілька рядів від мене й грається ручкою в пальцях. Усі дивляться на нього. А йому, здається, байдуже. Ніхто більше не говорить, ніхто не рухається. Всі ніби завмерли в очікуванні чогось. Це й не дивно, адже хлопець заговорив вперше. Я навіть не знав, що він ходить на лекції. Нарешті той підіймає голову й дивиться на викладача. Йому дійсно байдуже, що він у центрі уваги.

— Емоційний шантаж. Це найкраще слово, щоб описати їхню історію, особливо Верлена. Він зовсім з'їхав з розуму, — він випрямляється і лише через кілька секунд дивиться на мене. Я завмер. Чорт. Як очі можуть бути такими зеленими? Він знову повертається до професора.

— Між 4 та 10 липня 1873 року він погрожував Матильді, що вб'є себе, якщо вона не повернеться. Але потрапив у власну пастку. 8 липня він отримав листа від Рембо, який погрожував йому. Він розриває їхні стосунки і йде в армію. Вся їхня історія, заснована на емоційному шантажу, і спонукала Верлена застрелити Рембо через кілька днів.

Я повертаю голову до професора, який виглядає дуже збентежено. Він прокашлюється і поправляє комір сорочки.

— Це так, містере Стайлз. Досить гарна думка, — викладач намагається зберігати спокій, але йому це не надто вдається. Я повертаю голову в напрямку хлопця, але він лише знизує плечима й занурюється в читання своєї великої книги. Наче щойно не заткнув усю авдиторію і наче ті 150 пар очей, які звернені до нього, не завдають йому ані найменшого дискомфорту і наче це взагалі не він втер носа бовдору-професору, який називає себе доктором наук. Я нічого не розумію і, здається, що я не один такий. Навкруги всі шепочуть, а він... Та йому байдуже. Йому цікаве лише читання. З якої в біса планети цей хлопець?