three ~

Зигмунд Фрейд сказав: «Якщо ти хочеш витерпіти життя — приготуйся прийняти смерть.»

Я прийняв смерть, але життя все ще нестерпне. - Гаррі.

***

— А-а-аахх! Луї! — ледь чутний крик лунає у кімнаті й моє тіло в поту падає на матрац. Щоб дихання стало нормальним, я перевертаюся на спину та дивлюсь у стелю. Чорт, це було так добре. Крісті, Сара чи Люсі — неважливо, як її звали — вона була хороша. Ще одна дівчина.

— Котра година? — не даючи їй часу на відповідь, я ловлю її зап'ястя й дивлюсь на годинник. — Бляха!

15:10, це жарт? Я встаю і бігаю кімнатою в пошуках одягу. Одягаюся, вислуховуючи її претензії та образи.

— У мене лекція через 5 хвилин! Де моя клята футболка?!

— Ти мені подзвониш?

— Навіть не сподівайся.

І завжди ті самі претензії. Я не звертаю уваги. Звик до цього. Намагаюся укласти волосся, але нічого не виходить. Беру куртку, сумку і телефон.

— Гівнюк!

Я закриваю очі, відчиняючи двері.

— Послухай, Крістін...

— Елеонора!

— Так, звичайно, Елеонора. Це було чудово, ти талановита і так далі, але... Усе закінчилося, я не... — ледве встигаю ухилитися від настільної лампи, яку дівчина в мене кинула. Воу. Я шоковано дивлюся на неї. З кожним разом все краще і краще. Я не можу стримати іронічний сміх, оглядаючи уламки скла на підлозі.

— Гаразд, зрозуміло. Гарного тобі дня, — виходжу з кімнати, чуючи її крики.

***

Я роблю глибокий вдих. Вона божевільна, і я не можу перестати сміятися аж поки погляд не зупиняється на екрані телефону. 15:18.

— Чорт!

У мене не було іншого вибору, окрім як бігти. Навчання почалося 3 тижні тому, і весь цей час я постійно запізнювався. У ці моменти я розумію, що кампус університету величезний і, уже задихаючись, підбігаю до класу. Раптом відчиняються двері і хтось грубо штовхає мене.

— Не можна бути обережнішим?!

Швидко встаю і намагаюся перевести подих. Я встиг побачити лише купку кучерявого волосся, що відразу зникла в коридорі.

— Забув вибачитися?

Скоріш за все таки забув, бо навіть не обернувся.

— Телепень.

Я поправляю сорочку і волосся перш ніж зайти до аудиторії.

— Гей, погляньте-но, містер Томлінсон вирішив порадувати нас своєю присутністю.

Закочую очі й сідаю на одну з лавок. Завжди одне й те саме. Раніше я думав, що викладачі університетів не звертають уваги на студентів, але, мабуть, коли твій батько є головним спонсором, то це все змінює. Я дістаю свій Maк і заходжу в мережу розмов кампусу. Слухаю лекцію, майже не вслухаючись в слова. Нові повідомлення, нові номери телефонів, образи, запрошення на вечірки й серед усього цього мою увагу привертає лише один лист.

✉ Що б ти зробив, якби залишилося жити лише 100 днів?

Ні підпису, ні імені. Переходжу на сторінку профілю, але там пусто. Без фото, без описів, без інформації. Просто порожня сторінка з ніком «Анонім».

Кілька секунд я сумніваюся, але все-таки вирішую відповісти:

✉ Я не знаю ... Мабуть, жив. Я б спробував жити.

І я чекаю. Дивлюся на екран, паралельно стукаючи пальцями по столу, але нічого, жодної відповіді.

***

З того часу минуло 12 днів і в мене з'явилася дурна звичка надсилати щоденні повідомлення із відліком Аноніму. Дурник. Я так і не отримав відповіді й навіть не знаю для чого це роблю, але його запитання мене турбує. Я не можу перестати думати про трагічний сценарій. Що робити, якщо ця людина захоче покінчити життя самогубством через 100 днів? Не розумію.

✉ 88

Я дивлюся на екран свого Maку протягом десяти хвилин, не звертаючи уваги на шум кафетерію навколо. Надсилаю повідомлення. Підіймаю голову й бачу, як хлопець, який мене нещодавно штовхнув, перевернув піднос на іншу людину. Він виглядає роздратованим. Усі дивляться на них. Я занадто далеко, щоб почути, про що вони говорять, але здається що там все дуже напружено.

— Привіт, чувак, — Ліам змушує мене підстрибнути. Я навіть не почув, як він підійшов. Дивлюся на нього, перш ніж швидко перевести погляд на сцену. Містер Кучері сильно штовхає бідного хлопця (який, до речі, боляче падає на підлогу) і швидко виходить з кафе. — Не звертай уваги.

— Що з ним не так? — нарешті я відвертаюся від дверей, щоб подивитися на свого найкращого друга.

— Не знаю, але люди кажуть, що він божевільний. Байдуже. Ти збираєшся завтра на вечірку?  — я ловлю листівку, яку він мені дає.

— Так...

— Добре! Мені потрібно йти. У мене заняття через 5 хвилин. Не хочу більше запізнюватися. До зустрічі, чувак.

— Так, до зустрічі.

Він пішов так само швидко, як і прийшов. Я махаю йому рукою, оглядаючи кафетерій, і не знаю чому, але мій погляд знову спрямований на двері, де зник пан "Я штовхаю всіх, кого можна".

Я оглядаю приміщення кілька секунд і теж виходжу.

***

✉ 71

Надіслано. Лежу на ліжку з ноутбуком на животі, прокручуючи всі свої повідомлення і переглядаючи цифри. Я втратив надію отримати будь-яку відповідь і думаю про те, щоб вимкнути комп'ютер. Аж раптом з'являється сповіщення про нове повідомлення. Я широко відкриваю очі. Не можу в це повірити. Він чи вона нарешті відповів. Я займаю зручну позу і вагаюся кілька секунд перш ніж розгорнути повідомлення. Наче занадто довго чекав і відмовляюся вірити, що тепер у мене є відповідь. Нарешті відкриваю: