fourty two ~ Polaroid #2

Song: Dishwalla - Candleburn

***

Бачити, як він безуспішно намагається боротися з тривогою, було жахливо, але відчувати, як він чіпляється за мене в надії, що я допоможу йому це побороти, було ще жахливіше, тому що я не знав, що маю робити. Я був злий на весь клятий світ і просто тримав його на руках, гладив його по волоссю, кажучи йому, що я тут, і він нарешті заспокоївся. Він заснув, а я його не відпускав. Навіть коли він бачив третій сон, я міцно тримав його. А потім я взявся за мозковий штурм. Я нічого не знаю про його хворобу й це страшно. Весь цей час я намагався переконати себе, що я достатньо сильний, щоб допомогти йому пройти через це, але... ні, я просто не можу. . Порівняно з його... поганим самопочуттям, я лише дрібний жучок, якого легко розчавити.

Я давно зрозумів, що він боїться прокинутися поруч зі мною через інцидент із Самантою. Гаразд, це нормально. Якщо слово «гаразд» ще має якесь значення... Я наївно вважав, що його страх виправданий і конструктивний, але...хай йому грець, Луї, він психічно нестабільний, яка тут може бути логіка? Він не повинен був так панікувати. Не мав так істерити. Але він боїться, що я піду. Я маю на увазі... справді боїться. Не пару разів на день, коли я раптово зникаю, а весь час. Ніби я міг зникнути будь-якої миті. Може це через ліки? Вони викликали у нього галюцинації, які зникли так само швидко, як і з'явилися, і він боїться, що те саме трапиться зі мною? Або це просто фобія? Не знаю. І якщо я не дізнаюся, то не зможу допомогти. І я завжди буду непотрібним жучком.

Я також зрозумів, що він злий на себе. Він не хоче боятися, але він боїться, він не хоче панікувати, але панікує. Він схожий на мою колишню дівчину, яка була одержима дієтою. Яка відчайдушно хотіла схуднути, але щовечора вона все одно зривалася і набивала живіт. Вона не хотіла, але робила. Гаррі злиться на себе щоразу, коли робить мені боляче, щоразу, коли зривається, але все одно робить це знову. Він не хоче нічого цього робити, він хоче бути зі мною, не смикаючись щоразу, коли я встаю з ліжка, але він не може. Він не може це контролювати. Це найгірше.

Не він контролює свою хворобу, але вона контролює його.

Прокидаюся від запаху їжі, важко відкриваючи очі. Зараз 15:05. Я потягуюся, голосно позіхаючи, і перекочуюсь на спину. Я ледве помічаю, що я один, як раптом відчиняються двері кімнати. Гаррі стоїть у дверях, тримаючи тацю. Він виглядає втомленим, але все одно намагається усміхнутися мені.

‒ Гей...

‒ Доброго дня вже.

Я підводжусь на лікті, поправляю ковдру, щоб він міг поставити на неї тацю. Він лягає на ліжко, обхопивши голову руками, і, за старою доброю традицією, уникає мого погляду.

‒ Гаррі....

Але він лише хитає головою. Не хоче говорити? Я вже це десь бачив. Дивлюся на сніданок і завмираю. Чорт. Я сказав йому, що вийшов купити нам щось поїсти, а повернувся з порожніми руками. Молодець, Луї, ти просто рятуєш ситуацію. Знаю, що він не хоче про це говорити, але не хочу, щоб він зрозумів це неправильно.

‒ Ти знаєш, що я не збирався тебе залишати, чи не так?

Він відламує шматок хліба й дивиться на нього, наче він із золота.

‒ Знаю.

‒ Тоді що сталося?

Він не відповідає. Він весь час дивиться на шматочок хліба. Так, я не повинен на нього тиснути, але... звичайно, я повинен, інакше з ним не можна. Мені не потрібно знати причину його страху, щоб позбутися його.

‒ Ходи сюди.

Я беру його за руку й змушую піднятись з ліжка, ближче до мене. На щастя, він лягає поруч і кладе голову мені на плече. Дивлюся йому в очі. Давай, подивися на мене так, як ти дивився на ці шматочки хліба.

‒ Я не збирався залишати тебе, розумієш?

Він нічого не каже, а я ні на секунду не відводжу погляду. Хочу викинути ці думки з його голови зараз, раз і назавжди. Йому потрібно зрозуміти, що я не Саманта.  Я так багато хочу йому сказати. Хочу сказати, що не буду вбивати себе, що йому не подзвонять з лікарні й не скажуть, що мене вже немає в живих. Щоб він міг закрити очі, не боячись, що я раптом перестану дихати. Але я не можу звалити все на нього. Тому мушу заспокоювати його поглядом. Думаю, це те, що йому потрібно.

Він дивиться на мене так, як дивився тієї ночі на мосту. Суміш страху, розчарування та болю. Тільки тієї ночі я не бачив у них того, що бачу зараз. Надія. Ця надія світла, сильна і свідчить про те, що нічого не втрачено. Це світло ніколи не згасне. Я не дозволю.

‒ Так, я знаю.

Він ледве шепоче, перш ніж покласти голову мені на груди. Я міцніше обіймаю його, цілую в потилицю. Мене мало б заспокоїти те, що він знав, що я не піду, але... Це означає, що він боїться, прекрасно знаючи, що цього ніколи не станеться. Це не нормально. Він не контролює ці напади. Він знав, що я його не кину, але все одно почав панікувати. Бляха, Сем, що ти в біса накоїла?

Ми лежимо мовчки, прислухаючись до дихання один одного, поки не... Коннард. Звичайно. Він, здається, більше не хоче лежати на підлозі один. Ну хто любить лежати на підлозі один? Він стрибає на ліжко, і я з Гаррі реагуємо однаково ‒ захищаємо свій сніданок. Накриваємо піднос руками, штовхаючи Коннарда з ліжка. Він знову піднімається, лягає біля наших ніг, не дивлячись на сніданок очима. НАШ сніданок. Гаррі дає йому шматочок круасана, я нарешті звертаю увагу на вміст таці. Дві перевернуті чашки, чайник, дві склянки апельсинового соку, тости, круасани та полуничне варення. Я піднімаю брову.

‒ Відколи ти вмієш користуватися тостером?

Бо погодьтеся, він і кулінарія ‒ не друзі. Я б навіть сказав, що у них є взаємна ненависть один до одного. Відчуваю, як він усміхається до моєї шкіри.