seventy ~

Switchfoot - You

***

✉ Д-81.

✉ Вибач за букву "Д" попереду, я знаю, що ти ненавидів це. Я думаю, що частина мене повинна злити тебе, щоб отримати від тебе реакцію. Це безглуздо, ти зараз не сердишся, і я не хочу, щоб ти сердився. Ти був і так занадто багато протягом свого життя злий на себе, злий на інших, злий на весь світ. 

✉ 81.

✉ Я подбаю про Коннарда, як тобі давно пообіцяв, якщо з тобою щось трапиться. Попіклуюся про Хоуп. Вони наша родина.

Я ніколи не міг уявити, що одного дня мені доведеться виконати цю обіцянку. Мені потрібно це ще усвідомити. Я думав, що ми щасливі, я справді у це вірив. Три попередні місяці були чарівниі, надзвичайно неймовірні місяці. Ми навіть встигли побувати біля океану. Ми також ходили в університет протягом одного місяця. У мене було враження, що він знову став собою, навіть краще, що найгірше вже позаду, що все, що ми пережили, справді залишилося в минулому. Як я міг нічого не бачити? Як я міг нічого не розуміти? Ніхто. Ніхто нічого не помітив. Ні я, ні його батько, ні Мануель, ні навіть Найл, з яким він проводив деякий час, ні професор Едвардс, з яким він знову виправляв роботи. Карла також нічого не бачила, як і люди з ветеринарної клініки, коли він знову почав там працювати. Як нас усіх обдурили? Як він міг нас усіх так легко обдурити?

Коли я згадую минулі кілька місяців разом, то я думаю про те, чи це не було його подарунком. Повне щастя перед смертю. Чи хотів він пожити з відчуттям щастя востаннє перед тим, як покинути усіх нас?

Ті вихідні на березі океану я ніколи не зможу забути. Коли я запропонував йому побути дві ночі в готелі, то вмивити його було непросто. Йому ніколи раніше не вдавалося покинути Лондон. Коли він лягав спати поза своєю кімнатою, то ставав повністю втраченим і дестабілізованим. Скільки разів він спав у моїй кімнаті в гуртожитку минулого року можна порахувати на пальцях однієї руки. Я заспокоїв його, сказавши, що путівка не має терміну придатності, що ми зможемо використати її лише тоді, кол будемо готові, і особливо якщо він захоче. Ніщо не змушує його це робити. Приблизно через місяць одного вечора він сказав мені, що хоче поїхати. Перша ніч була непростою, він загубився. Тоді він вперше в житті побачив океан, закохався в нього, і наш дводенний відпочинок перетворився на тижневий.

— Хвилі... Вони прекрасні....

Він тоді був щасливий, я це знаю. Він не брехав, він дійсно був щасливим. Я не розумію, що сталося. Не розумію, що сталося, чого він більше не тут, не поруч зі мною. Я думаю, що нерозуміння робить ще важчим усвідомлення того, що відбулося.

Я відчуваю себе в кошмарному сні. У фільмі. В одному із тих драматичних фільмів, де після смерті одного з двох головних героїв нас пригощають сумною музикою, а другий персонаж, той, хто втратив кохання всього свого життя, той, хто все ще живий, повертається до життя. Всі моменти, які вони прожили разом, як спогади. З моменту смерті Гаррі я відчуваю, що живу цими моментами, за винятком того, що музика закінчується, і нікому крикнути «Знято!» Нема кому витягнути мене з цього пекла, бо це реальність. І музика починається знову і знову, щоразу болючіша.

Його гітара, гітара, яку я йому подарував, я дивлюся на неї. Тепер я дивлюся на неї, а не на двері, тому що нарешті зрозумів, що він більше ніколи не повернеться. Мені все про нього нагадує. Я слухаю його пісню на повторі, з ранку до вечора. Слухаю його голос весь час, кожну секунду. Тільки так я все ще можу його чути.

Я більше не можу бачити чи відчувати H, витатуйоване на своїй шкірі. Це занадто болить. Поодинці це більше не має сенсу, L знаходиться на дні гробниці на кладовищі. Гаррі лежить на дні могили на кладовищі. Це несправедливо, він повинен бути тут зі мною, це несправедливо. Це не чесно. Це не чесно.

***

"Ти більше не там, де був, але ти скрізь, де є я."

- Віктор Гюго