fifty

П'єр Корнель сказав, що сила любові виявляється у стражданні.

«Ще одна брехня. Луї ніколи не віддалявся від мене так сильно, як коли він почав відчувати біль». — Гаррі

Song: Hunter Hayes — Wanted

***

Я завжди вважав себе сильною людиною. Я можу багато витерпіти й навіть не звернути на це уваги. Мене просто не можна зламати чи поранити.

Все вищесказане — брехня. Так само, як батьківська любов, їхні слова про те, що вони завжди будуть поруч, що ти маєш бути собою і що головне — твоє щастя. Мені ніколи цього не казали, але я вважав це нормальним. Це така ж брехня, як та, яку я говорив собі кілька днів: що реакція моїх батьків не має значення. Має. Я не був самим собою вже тиждень. Кожного дня, дивлячись у дзеркало й довгі секунди дивлячись на синє око, я лише всоте переконуюсь, що світ усе ще фальшивий, нереальний і лицемірний. Це погано не фізично, а морально. Я ніколи не забуду його погляд. Тієї ночі я намагався переконати себе, що це не має значення, що це не вплине на моє життя. Але мій мозок, здається, це не хвилює. Чому? Я маю на увазі, хіба ми не маємо права контролювати свій розум? Хіба це не належить нам? Мабуть, ні.

Отже, я мав знайти винного. Когось іншого, крім мене. І цим «кимось» був Гаррі. У якийсь момент я просто почав звинувачувати його у всьому, що сталося. У всьому він винен. Якби він не з'явився в моєму житті, якби він не змусив мене закохатися у нього, нічого б не сталося. Я відчужився від нього. Як тільки я прокинувся наступного ранку, після прийому. Я більше не хотів, щоб він торкався мене, щоб втішав мене після ситуації, яку він спричинив. Я взяв куртку, вийшов з кімнати й з того часу не повертався. Минуло півтора тижня. Спочатку він мені дзвонив, я ігнорував кожен дзвінок, кожне смс, яке він мені надсилав. Минуло майже чотири дні, а потім він нарешті здався. Я уникав його в коридорах університету, навіть пропускав наші лекції з загальної філософії. Єдине, що у нас було спільним, це електронні листи зворотного відліку, які я йому надсилав.

✉️ 169

Сам того не підозрюючи, я повністю замкнувся у собі. Я вважаю, що це ще один вибір. Іронічно, чи не так? Закрився так, як він це робив. Весь вільний час я навчався, тренувався, бігав, навіть кілька разів ходив у спортзал у центрі міста. Я витрачав весь свій час на фізичне виснаження, так що я був надто втомленим, щоб думати. Я ніколи не був таким ідеальним в очах інших, і ніколи не був таким огидним і незрозумілим для себе. Я звинуватив його у всіх своїх помилках. Я був таким злим на нього, на себе, на своїх батьків, на яких я не міг злитися, тому що я переконав себе, що мені байдужа їхня реакція. Мама телефонувала так само часто, як і Гаррі, але результати її спроб були не кращими.

Тільки зараз я розумію, що до цього моменту зі мною не сталося нічого страшного, я ніколи не переживав нічого драматичного чи травматичного. Мені завжди щастило. І я злюсь на себе в цю саму мить. Я тисячний раз дивлюся на телефон, нічого. Я не чув від Гаррі, це все моя вина. Середа, одинадцята вечора, я ходжу по кімнаті, думаючи про нього. Я сумую за ним. Ми ніколи не розлучалися на так довго, і понад усе я хочу йому подзвонити, але... не можу. Я не буду. Звинувачую себе, що поводився з ним як сволота. Справді, що зі мною? Гаррі пережив набагато більше, ніж я, у порівнянні з його проблемами, мої з батьком ‒ це лише дитяче лепетання. Він знаходить у собі сили жити, жити заради мене, а я сиджу у своїй кімнаті й тижнями не звертаю на нього уваги. Як я заздрю ​​йому, його силі волі, його бажанню.

СТОП.

Я не маю права змушувати його платити за те, що він врятував своє життя. Це нісенітниця. Він не змусив мене закохатися в нього, він не зробив нічого поганого. Мій батько помиляється, а не Гаррі.

І ця думка, як вихор, увірвалася в мою свідомість — я мало не задихаюся. Я так сумую за ним, що, в біса, я роблю? Було таке враження, ніби хтось інший керував мною останні два тижні. Моє серце починає щеміти. Різко хапаю телефон і ледве розблоковую екран, бо в мене тремтять руки. Дзвоню, лунають гудки. Один звуковий сигнал. Вже майже друга година ночі. Два звукових сигнали. Він, мабуть, спить. Три звукові сигнали. Чотири гудки й хриплий голос на іншому кінці. Навіть елементарного «привіт» вимовити не можу. Я слухаю його дихання.

— Луї?

Не можу відповісти, лягаю на ліжко, бо починає боліти голова.

— Луї?

Я не можу.

— Луїс? З тобою щось трапилося? Ти в порядку?

У його голосі чується щире занепокоєння, а я ще більше злюся на себе. Нарешті знаходжу в собі сили сказати:

— Вибач.

Він мовчить кілька секунд. Занадто довго для мене. Я починаю думати, що він не хоче мене пробачати й що я цього заслуговую.

— Луї...

— Вибач.

— Я знаю.

Чую шум на іншому кінці лінії, але все, що я можу, це зосередитися на його диханні. Від цієї тиші просто болить голова.

— Ти плачеш.

— Ні.

— Так.

Це правда. Але я не в істериці, я не в сльозах, просто кілька крапель течуть по щоках. Звідки він може знати мій стан краще за мене? Це не нормально.

— Будь ласка, перестань плакати...

Будь ласка, перестань читати мої думки.

— Я сумую за тобою, — кажу тому, що це єдине, в чому я зараз впевнений. — Мені шкода. Мені справді дуже шкода, я не хотів залишати тебе, Гаррі, я...

— Я знаю.

— Вибач, вибач...