fourty eight ~

"Я завжди вважав, що життя безпосередньо пов'язане з математикою. Щастя завжди дорівнює нулю, що б ми не робили. Після 1 завжди є -1, а після -1 завжди є 1. Коли одна людина помирає, то народжується інша. Мертва дорівнює -1, жива +1, і ми всі знаємо, що -1+1=0 і що 1-1=0. Для мене щастя завжди було ланцюжком рівнянь, додаванням та відніманням. Якщо одна людина щаслива, інша, мабуть, нещаслива. Це своєрідний всесвітній баланс, правило, створене, щоб людям не жити так легко. Я був -1, а Луї +1. І я навіть не міг уявити, що одного дня Луї стане -1." – Гаррі

Song: The Cab  ‒ Lovesick Fool

***

‒ До речі, Стайлз погодився?

‒ Га?

Зараз 13:00. Уперше за довгий час у нас з Ліамом був такий самий графік, тому ми вирішили піти в парк навпроти університету. Мій iPod, підключений до мініколонки між нами, ми слухаємо, їмо чипси та п'ємо колу. Він прихилився до дерева, а я лежу на животі, читаю якусь юридичну книгу, але я не слухав, що він мені сказав, тому він повторює.

‒ Стайлз по....

‒ Гаррі.

Мені не подобається, коли він називає його Стайлзом. Таке відчуття, ніби ми повернулися на кілька місяців назад, і Гаррі знову став тим дивним хлопцем, який для нас нічого не означає. Я знаю, що Ліам не хотів, але все одно відчуваю, що це віддаляє їх. Він усміхається, тому що ми вже обговорювали це.

‒ Гаррі. Щодо прийому у твоїх батьків, ти з ним говорив?

‒ Так, вчора. Він погодився.

‒ І він не хвилюється?

Він?

‒ Поняття не маю, Ліаме, це в мене станеться серцевий напад.

Ліам скривлює рот, знизує плечима, а я висипаю собі в руку жменю чипсів. Він дуже добре знає моїх батьків, дуже добре знає їхній менталітет. Це буде жахливо. Особливо з батьком. Він з тих людей, які не мають нічого проти гомосексуалізму, якщо він не стукає у їхні двері. Один з тих людей, які кажуть, що вони за рівність у любові, але тільки якщо це не стосується їх сім'ї. Такі люди навіть гірші за гомофобів. Гомофоби принаймні визнають, що вони мудаки, а такі, як мій батько, вдають, що любов одна, хоча насправді вони готові вбити свого сина за його бажання. Сподіваюся, що це не буде стосуватися мене.

Щороку мої батьки організовують благодійний прийом на підтримку організації. Цього року вони обрали компанію, яка будує колодязі в нужденних селах в Африці, чи щось подібне. Чесно кажучи, я не знаю і сумніваюся, що вони самі зможуть відповісти на це питання. Це ще один спосіб продемонструвати всім свій соціальний статус, нагодувати всіх дорогими закусками, а в кінці виписати жирний чек асоціації, навіть не знаючи, на кого саме він розрахований. Це не питання допомоги – це питання іміджу. А образ у моїй родині дорожче золота. Тому я довго вирішував, запрошувати Гаррі чи ні. Але я більше не хочу його приховувати, я не хочу чути, як мама розповідає мені про всіх самотніх дівчат у місті, коли я вже одну людину кохаю до втрати пульсу, яка навіть у темряві та здалеку не схожа на дівчину. Я можу довго приховувати наші стосунки, але це виглядає так, ніби я соромлюсь Гаррі, що зовсім не так.

Учора я прокинувся першим, Гаррі мирно спав біля мене, його голова була на моєму торсі, а рука обхопила мене за талію. Він завжди так робить. Можливо, щоб не дати мені піти, навіть якщо не збираюся це зробити. Я довго дивився, як він спить, гладив його волосся і відразу ж прийняв рішення. Як тільки він відкрив очі, то я запросив його на прийом. Він найкрасивіша істота в усьому світі, і приховувати його – злочин. Його потрібно показувати, про нього потрібно говорити, ним потрібно захоплюватися. Я хочу, щоб люди пишалися мною, тому що в мене такий гарний хлопець, я хочу, щоб вони розуміли, як мені пощастило, я хочу, щоб мої батьки прийняли його. Зрештою, я їхній син і єдиний. Так, Гаррі ‒ хлопець, але яка, в біса, різниця? Я щасливий, а якщо їм не подобається, то це їхні проблеми.

‒ Досить.

Голос Ліама відволікає мене. Я дивлюся на нього, не розуміючи, доки не відчуваю печіння в нижній губі. Я жував її, поки знову не пішла кров, чи не так? Я завжди так роблю, коли нервую. Я теж гризу нігті. А також збираюся познайомити свого хлопця з батьками-гомофобами. Я також можу померти цього тижня і... Стоп. У мене головний біль. Ліам нічого не каже. Раптом нізвідки лунає тихий, непевний голос.

‒ Ліам... Чи можу я поговорити з тобою...?

Бачу, як обличчя Ліама розкладається, підводжу очі й бачу Даніель. Звичайно. Вона стоїть перед нами, заламуючи пальці. Мабуть, я не один з нервовим тиком.

‒ Я залишу вас, ‒ закриваю підручник і починаю вставати.

‒ Ти нікуди не підеш,‒ голос Ліама жорсткий, такий жорсткий, що я різко впав на траву, сильно вдарившись сідницями. ‒ Що ти хочеш?

Його тон відверто агресивний. Ох. Я не знаю, що робити з собою, переводжу погляд то на Ліама, то на Даніель, і я ніби перебуваю на полі битви між двома країнами, які ворогують, не знаючи, що робити чи що говорити. Я стаю Швейцарією.

‒ Я...

‒ Що ти хочеш?

‒ Ти не відповідав на мої дзвінки...

‒ Мені нічого тобі сказати.

Даніель зітхає. Звичайно, я можу зрозуміти, що я дивлюся не на неї й не на Ліама, я дивлюся на траву. Я Швейцарія.

‒ Ліаме, будь ласка...

‒ Іди звідси, я не хочу з тобою говорити.

Важко. Але мені байдуже, Гаррі сказав мені триматися якомога далі від їхніх справ. Я не втручаюся. Дивлюся на мурах. Я чую кроки Дані й нарешті повертаю голову в її бік. Вона більше не дивиться на Ліама, і я бачу, як його маска повільно спадає. Протирає очі руками. Мене тут не повинно бути. Ось що буває, коли хочеться сидіти в парку й вчитися. СТОП. Я раптом згадую вечірку, яку влаштував пару тижнів тому. День народження Стена, коли Гаррі побився. Ліам танцював з Даніель. Як я міг забути? Я знаю, що я швейцарець, але...