fourty one ~ I won't leave

Song: Counting Crows – Colorblind

***

‒ Займись зі мною коханням, Гаррі.

‒ Ти впевнений?

‒ Ніколи за все життя я не був таким впевненим, як зараз

Я відтворюю в голові спогади минулої ночі, і вони виглядають такими нереальними. Вітер ніжно дме мені в обличчя, я все ще відчуваю його руки на своєму тілі. Все ще відчуваю тремтіння від його дотиків.

Сонце ледве пробивається крізь щільні штори на скляних дверях. Воно зігріває його шкіру й відбивається в очах, які ніколи раніше не були такими яскравими. Він лежить на мені, спершись на лікті, щоб не розчавити мене, і його очі зараз гарячіші за будь-яке сонце. Мої руки лежать на його тулубі, малюючи контури двох ластівок, настільки невагомі, ніби він міг зникнути будь-якої миті. Я так боюся зробити йому боляче, зіпсувати його, наче він тендітна порцелянова лялька. Його губи знаходять мої й ковзають по моїй шиї. Я вигинаю спину, коли він цілує мій живіт. І як тільки я розумію, що він збирається робити, моє серце починає битися так сильно, що неможливо дихати. Я намагаюся відштовхнути його, ледве шепочучи.

‒ Ні....

Він дивиться вгору, і коли наші погляди зустрічаються, я знаю, що ніколи не забуду цю мить. Час ніби зупинився, а Земля вже давно має звичку зупиняти своє обертання заради нас.

‒ Будь ласка.

І коли він шепоче ці слова, я не маю сили боротися. Знімаю руки з його плечей і хапаюся за простирадла. Коли його губи обхоплюють мене, то все моє тіло ніби горить. Він діє невпевнено. Він далекий від навичок Елеонори та інших дівчат, із якими я спав раніше. Але він все одно перевершує їх усіх. Своєю незграбністю, своєю любов'ю, своєю ніжністю він затьмарює їх усіх, наче їх ніколи не було.

Моє тіло здригається, мої пальці стискають простирадла, а земля все ще стоїть. Я вигинаю спину. Його волосся лоскоче мій живіт при кожному русі.

‒ Ти... ти... це лоскотно...

І я відчуваю, як він усміхається мені у шкіру.

Згадуючи це, мурашки пробігають по тілу. Я відкриваю очі й дивлюся на екран телефону. 8 ранку. Годину тому ми спали в його кімнаті, а йому подзвонили з ветеринарної клініки, тому він повинен був терміново піти, а мені... І мені чомусь захотілося прийти сюди. Я не знаю чому. Поправляю комір пальта й крокую вперед. Кладу руки на поручні і глибоко вдихаю. Закриваю очі, бо знаю, що як тільки погляну на шосе, то побачу, як він стоїть на краю й стрибає в прірву. Я сильніше стискаю кулаки, але все, що я бачу, ‒ це спогад минулої ночі: ні крові, ні витягнутих рук, ні страху, що він може повернутися сюди.

‒ Я...

Він кусає губу й червоніє, тягнеться до тумбочки. Сидячи між моїми ногами, він крутить у руках синій тюбик, навіть не наважуючись глянути на мене. Здається, я теж червонію. Дурно робити з тим, кого любиш, але... Мені подобається ця незручність. Це доводить, що для нас це вперше.

[...]

Ось. Цей момент. Він лежить на мені, мої ноги обхопили його стегна. Його губи лоскочуть мої, і ми налякані до біса.

‒ Я боюсь...

‒ Я також.

І, не зводячи з мене очей, повільно входить. Мені так боляче, що я стискаю його плечі до синців, і відчуваю сльози на своїх очах.

‒ Я...

Він різко зупиняється, тремтячи.

‒ Вибач, мені так шкода...

Він гладить мене по щоці, починаючи відсуватися, але я хитаю головою.

‒ Ні...

Я не хочу. Не потрібно зупинятися. Я хапаю його за плечі ще сильніше й ховаюся обличчям у його шию, шепочу йому на вухо.

‒ Тільки повільно...

Він цілує мене в ключицю, я затамовую подих. Здається, йому теж боляче, бо я ще ніколи так сильно не стискав кулаки. Але він нічого не каже. Я не хотів... Але є почуття, сильніше за біль. Це він. Ми. Ми одні. Він у мені. У мені. Я зітхаю, намагаючись розслабитися, і відкидаюся на подушки. Спираючись на лікті, він не наважується поворухнутися. Він витирає мої сльози великими пальцями.

‒ Луї, ти в порядку?

Я знову хитаю головою, тому що він знову збирається зупинитися. Заради Бога, я не кришталь! Я бачу в його очах, що він звинувачує себе, що йому страшно, але не хочу, щоб він виходив. Я все одно не хочу.

Він повільно бере мою руку, і я навіть не помічаю, що кладу її на його розтерзане стегно.

‒ Вибач.

Він цілує мою долоню і переплітає наші пальці.

‒ Стисни мені руку. Міцно.

Я завжди думав, що в сексуальних стосунках між двома хлопцями є домінуючий елемент. Той, що зверху, і той, що внизу. Але я помилився. Можливо, ми виняток, але я ні на секунду не відчував, що він домінує наді мною. Я не почувався слабшим. Навпаки, це я вів його, тому що він так боявся зробити мені боляче, що без мого дозволу майже не рухався.

Наші губи невагомо торкаються, наше дихання змішується, наші очі не відриваються один від одного. Наші пальці переплітаються, і ми стискаємо один одного якомога міцніше. Він все ще лежить на мені, ледве ворушиться. Рухи його стегон повільні. Жести ніжні, поцілунки приємні. Все це поступово заглушає біль, я відчуваю всередині себе тепло, приємне тепло. Але найбільше це затьмарює те, що вперше в житті я відчуваю, що справді належу комусь.