fourty ~ I believe in us

Барух Спіноза писав: «Не може бути надії без страху, і страху без надії.»

«Мені здається, що я заздалегідь програв. Я борюся зі своїми страхами, але вони все одно руйнують мою надію. Вони сильніші за мене, я не можу їх подолати, боротися з ними. У мене немає сил». ‒ Гаррі

Song: Jon McLaughlin – Love

***

Я завжди вважав, що найважче ‒ закохатися. Знайти себе серед мільярдів інших людей. Зустрітися, пізнати один одного, закохатися.

Адже у всіх цих фільмах, які так люблять дівчата, вся історія крутиться навколо того, як закохуються головні герої. Дві години вони знайомляться, цілуються, сваряться, а як тільки стають парою, фільм закінчується. Кінець історії. Принц цілує Білосніжку ‒ кінець. Русалонька біжить до корабля Еріка ‒ кінець. З дитинства нас вчили, що якщо ми знайшли потрібну людину, то все інше не має значення

Що це за нісенітниця. Це не найскладніше в історії кохання. Закохатися легко. Любити ще легше. Але любити людину так, як вона того заслуговує, ‒ одна з найскладніших речей у світі. Я не знаю правил, мені ніхто не давав інструкцій. І здається, що ми з Гаррі зробили це зовсім не так. Я закохався в нього задовго до того, як усвідомив це. Навіть не зрозумів, як це сталося. Просто в якийсь момент я відчув, що змінююся. Що він мені був потрібен. А потім я розплющив очі й зрозумів, що кохаю його. Простіше не може бути. Побачив ‒ зустрів ‒ закохався. Не потрібно знімати про це фільм. Це відчуття з'явилося саме собою, і я не думаю, що воно коли-небудь зникне. Це як гарячка. Увечері ви лягаєте спати абсолютно здорові, а вранці прокидаєтеся з жахливою температурою. Ніхто не знає, що сталося вночі. Є тільки ти, є температура, і тепер це тільки твоя проблема. Я заснув, а коли прокинувся, знав, що кохаю його.

І я знаю, що він теж мене кохає. Це все. На цьому, власне, і має закінчитися ця історія. Зараз на чорному екрані має з'явитися «кінець», і всі дівчата, що сидять у залі, голосно заплачуть. Ми закохані, ми разом, фільм закінчився. Але життя ‒ це не кіно. Фільми приховують від нас найважливішу частину історії. Я хочу навчитися кохати Гаррі. Я хочу, щоб він відчував себе потрібним, дорогим, безцінним. Але я не знаю, як це зробити. Бель поцілувала чудовисько, і воно стало чарівним принцом. На цьому все закінчилося, і ніхто не сказав, як їй вдалося змусити його відчути себе коханим. Ну, як у цьому світі навчитися любити, якщо всі навколо впевнені, що життя приємне і м'якеньке?

Ми прокинулися в моїй машині три дні тому, і перше, що ми зробили разом, це стерли всі спогади тієї ночі. Ми почали ремонтувати його кімнату. Адже замінюючи все, що він знищив, перефарбовуючи стіни, вигадуючи нове середовище, ми ніби починаємо з нуля. Починаємо з чистого аркуша, не вириваючи попереднього. Його стара кімната символізувала минуле, а нова – майбутнє. Це просто метафора, але ми в неї віримо.

Мені страшно, так страшно знати, що він хворий, що він приймає наркотики, що він завдає собі шкоди. І це мене так лякає, що не знаю, що робити. Я весь час думаю про це, але ніколи нічого не кажу. Що я можу сказати? «Гей, милий, перестань вживати наркотики та різатися, це недобре». Він вже все це знає. Отже, ось воно. Я почуваюся абсолютно безпорадним, і це бісить. Я хотів би допомогти йому, витягти його з цієї халепи, але не знаю, як. Отже, я просто кохаю його. Я з усіх сил намагаюся показати, наскільки переживаю за нього. Я також весь час стежу за ним. Просто переконатися, що все гаразд. Ми не розлучалися три дні. Його батько на якійсь конференції в Нью-Йорку, а ми весь час робимо ремонт. Ходимо магазинами в пошуках нових меблів, замовляємо їх, збираємо – ТРЕБА ДОПОМОГА – і ставимо на місце. Слава Богу, він краще за мене збирає меблі. Тому що з меблями я навіть менше дружу, ніж з тишею.

І мені подобається все це робити з ним. Він завжди поруч, збирає інший стілець, а не робить... це. Він не прокидався зі мною з того ранку в машині, але він був там. Чи то лежав у ліжку (точніше, на матраці, який ми поклали в гардеробній), чи то розписував стіни. Він завжди вдома й не тікає. Я так пишаюся ним.

Але іноді я відчуваю, що він вислизає крізь мої пальці. Не знаю, як це пояснити. Просто іноді він замикається в своєму маленькому світі й не пускає мене туди. Як сьогодні вранці.

Коли я прокинувся з Коннардом, що розвалився на животі, то побачив, як Гаррі зайшов у будинок. Ми спимо з відкритими дверима, щоб ми могли отримувати світло зі спальні. Було близько сьомої години ранку. Він зняв пальто й чоботи, і з виразу його обличчя я зрозумів, що щось не так. Це був перший раз, коли він пішов так серед ночі. Здалеку я бачив, як він витер сльозу тильною стороною долоні й раптово зупинився, коли побачив, що я прокинувся.

‒ Вибач, я не хотів тебе розбудити.

‒ Нічого страшного, ходи сюди.

Я простягнув руку, він ліг на ліжко. Поклав голову мені на груди, а я обійняв його за плечі. Торкнувшись його холодної шкіри, я накрив його ковдрою, притягнувши його ближче до себе. Мої пальці повільно почали проходити по його кучерям. Ми довго лежали мовчки. Я не наважився запитати, де він був, та й не потрібно було знати. Я відразу зрозумів, що він був на кладовищі. Бачити його таким і нічого не могти вдіяти було просто тортурою. Але він Гаррі, і якась частина його завжди буде таємницею, оповитою темрявою. Не потрібно змушувати його говорити, це тільки спонукає його замкнутися ще більше. Тож я просто чекав, тримаючи його якнайміцніше. Я поцілував його в скроню і мовчки попросив порушити мовчання. Ось що він зробив.

‒ Думаєш, я зможу?

Він ледве прошепотів, але це було набагато голосніше будь-якого крику. У нього на очі навернулися сльози, а в мене стиснулося серце.