thirty eight ~ Because they don't understand each other

Song: Mark Schultz - He's My Son

***

Day 164

Нью-Йорк. 10:56 ранку. Номер одного з найрозкішніших готелів. Бартолом'ю Стайлз сидить за своїм величезним дубовим столом. За його спиною відкривається чудовий вид на Центральний парк, а перед носом гора документів, які потрібно прочитати перед сьогоднішнім семінаром. Тишу порушує вібруючий телефон. Він бере слухавку, не відриваючи очей від паперів.

‒ Бартолом'ю Стайлз.

‒ Привіт, тату?

‒ Гарольд.

‒ Як пройшов семінар?

‒ Переходь до суті.

‒ Як хочеш. Мені потрібно десять тисяч фунтів.

‒ Десять тисяч фунтів?

‒ Так.

‒ А можна запитати, навіщо тобі така велика сума?

‒ Щоб зробити ремонт у своїй кімнаті.

‒ Гарольде.

‒ Що?

‒ Що трапилось?

‒ Нічого, просто хочу змінити декорування.

‒ Я хочу знати справжню причину. Якщо ти знову купиш ці кляті наркотики, про це не може бути й мови.

‒ Припини! Я ДУЖЕ хочу відремонтувати кімнату.

‒ У тебе знову був напад?

Мовчання ‒ це відповідь на питання, яке він так боявся почути. Відклавши папірець, який перестав читати, відколи почув голос сина, він важко відкидається на спинку крісла й проводить рукою по обличчю. Образи та спогади наповнюють його розум.

FLASHBACK

1 лютого 1994 року

‒ Ще трошки!

Один лікар, дві медсестри. Крики, стогони, заплакане обличчя. Дві переплетені руки. Стрес, страх і переживання остаточно зникають, як тільки кімната наповнюється плачем. Плач новонародженого.

‒ Хочете перерізати пуповину?

І один із найшановніших хірургів світу перетворюється на просту людину з тремтячими руками.

Руки, які тримали скальпелі, оперували відкриті серця й рятували життя, тремтять перед звичайною пуповиною. По його щоці повільно тече сльоза. Тепер він просто батько, який вперше бачить свою дитину.

***

‒ Ні, нових нападів у мене не було.

***

28 листопада 1994 року

Сидячи на білому шкіряному дивані у вітальні, доки його десятимісячний син грається на килимі перед ним, він читає книгу й відчуває, як маленька рука хапає його за штанину. Він дивиться вниз і бачить, як його дитина невпевнено стоїть на ногах кілька секунд, перш ніж знову впасти на підлогу. Він сідає перед ним на коліна й простягає руки, щасливо посміхаючись.

‒ Іди сюди, Гарольде, йди до тата.

І вперше він відчув гордість за щось інше, крім себе. Це була гордість батька, який бачив перші кроки сина.

***

‒ Навіть якби і був, це не має значення. Я в порядку, гаразд?

***

16 квітня 1998 року

Третя година ночі, він виснажений повертається після 72-годинного чергування в лікарні. Вішаючи пальто в коридорі, він чує звук розбитого скла. Він забігає у вітальню і бачить дружину, що спить на дивані, а поруч лежить пляшка горілки, і чотирирічного сина, який тримає в руці розбите скло.

‒ Чорт.

Він швидко підходить до нього й забирає склянку з його рук, але вже пізно. Дитина ріже себе й починає плакати. Він піднімає його.

‒ Усе гаразд, Гарольде, все закінчилося, тато тут.

Крики будять дружину. Вона відкриває очі, щось бурмоче. За милю тхне алкоголем і сигаретами. Він її ігнорує. Це був не час кричати на неї, його синові потрібні були шви. І він везе його до лікарні. До лікарні, звідки він щойно повернувся. До травмпункту.

Він повертається через дві години, зі сплячим хлопчиком на руках, піднімається сходами й вкладає його спати. Він дивиться на нього кілька хвилин, цілує в лоб, а потім спускається у вітальню до сплячої дружини. Він б'є ногою диван. Вона відразу відкриває очі й різко встає.

‒ Барте? Як там Гаррі? Вибач, я, мабуть, заснула і...

Він дивиться на неї скляними очима, сподіваючись, що вона зрозуміє всю його огиду.

‒ Три шви.

‒ Я не хотіла цього, Барте. Я була... я була...

‒ Ти п'яна. Іди в спальню.

Це не питання, а наказ. Вона мовчки підкоряється.

***

‒ Алло, тату? Ти тут?

***

6 липня 2002 року

‒ Ні.

‒ Я думаю, що це буде найкраще для Гарольда.

‒ Я не відправлю свого сина в спеціалізовану клініку.

‒ Але, Барте...

‒ Я сказав ні.

Той самий крижаний голос. Кабінет одного з педіатрів, які працюють у його лікарні.

‒ Бартолом'ю, ви добре знаєте, як важко доглядати дітей з біполярним розладом у цьому віці і...

‒ Я теж добре знаю ці клініки, і моєму синові вони не потрібні. Він ненавидить замкнутий простір.

‒ А я? Моєї думки взагалі не питають? Він теж мій син!

‒ Бартолом'ю, будьте розумн...

‒ Я не раджу вам говорити мені бути розумним. Так само, як я не раджу тобі говорити мені, що найкраще для моєї дитини. Гарольд не піде в цю клініку. Ця розмова закінчена, Джуліє, візьми пальто, ми йдемо.

Після його слів він встає. Допомагаючи дружині одягнути пальто, він дивиться на педіатра застережливо. З доктором Стайлзом ніхто не сперечається, особливо коли мова йде про його сина.