thirty seven ~ We can do it

Вільям Шекспір писав: «Я боюся твого страху.»

"Щоразу, коли я закриваю очі, мені здається, що Луї шепоче ці слова. Я не хочу лякати його своїми страхами. Ніхто не повинен боятися їх, крім мене. Це мої страхи, а не його. Вони не повинні знищити його, як вони знищили мене». – Гаррі

Song: Thriving Ivory ‒ Angels on the Moon

***

Я часто уявляв своє перше пробудження поруч із Гаррі. Чесно кажучи, я уявляв це кожного разу, коли відкривав очі, а його не було поруч. І кожного разу я уявляв ідеальний ранок. Такий, про який показують у кіно, і про який мріють всі навколо. Я б відкрив очі, а він лежав би поруч зі мною, уже прокинувшись, і дивився, як я сплю. Я б посміхнувся йому перед тим, як сказати хрипке «Доброго ранку», а він відповів би мені ще хрипкішим голосом і поцілував мене. Ми б снідали в обіймах і годинами не вставали з ліжка. Коннард з'їв би половину наших круасанів, а я перекинув би свій апельсиновий сік. Він би знову посміхнувся і поцілував мене. Так, знаю, що це найбільш стереотипне, що тільки можна придумати, але... саме таким я завжди уявляв наш перший ранок. Щасливим. Таким і жодним іншим.

Але коли це доля цікавилася моїми бажаннями? Усе сталося з точністю до навпаки. Коли я відкрив очі, він не дивився, як я сплю. Ні. Коли я відкрив очі й побачив його, моє серце не зайшлося від радості та щастя. Навпаки. Воно зламалося, наче вчора ввечері було тільки тренування. Перше, що я відчув, це гордість. Дійсно. Він був зі мною. Вперше. Але це відчуття швидко зникло, коли я зрозумів, що він не повинен бути тут. Це неправильно. Це підробка. Він не хотів цього, він не повинен бути тут. Він був надто втомлений, щоб піти до того, як я прокинувся. Ніби сон змусив його залишитися. На його щоках ще були сліди сліз. Він плакав уві сні? Я кілька секунд думав, чи він справді спить, чи просто заплющив очі. Але ні, він спить. Він притиснувся до мене, дихаючи спокійно й рівно. І це важко прийняти. Навіть уві сні йому погано. Сон ‒ це єдиний час, коли ти не можеш ні про що думати і просто... спиш. Але риси його обличчя були настільки змінені болем, що на них важко дивитися. Вони відобразили всі його страждання так, ніби біль ‒ це його постійна робота, і він не має права ні піти, ні взяти вихідний, ні навіть перерву на обід. Я боявся. Мені було боляче. І я зрозумів, що залишитися було б помилкою. Що цей ранок не може бути нашим, тому що він не хоче бути тут. Бо якби він міг фізично прокинутися й піти, він би це зробив. Він спить у мене на руках не тому, що хоче, а тому, що йому боляче. Тому що він ще не готовий. Він просто виснажений і не зміг вчасно прокинутися. Не знаю, що в мене промайнуло в голові, але я запанікував. У мене було відчуття, що якщо я залишуся і змушу його прокинутися поруч, то це буде зрада.

Наш перший ранок для нього означає навіть більше, ніж для мене, і я не хочу його псувати. Для нас це означає занадто багато, і я не хочу згадувати цей момент як ранок, коли він просто не встиг прокинутися, щоб піти. Ніхто не забув, що сталося вчора ввечері, і мені варто лише поглянути на нього, щоб зрозуміти, що рани ще не загоїлися. Та одна ніч не може все змінити. Це було б надто легко. «Я ніколи більше не хочу тебе бачити». Ці слова все ще звучали в моїй голові, і я боявся. Так, я боягуз, але... я не знаю, що у нього в голові, і якщо він прокинеться й скаже це ще раз, то... я просто не витримаю. Мені було боляче почути це вперше, і якщо він скаже це знову зараз, я просто помру. Я недостатньо сильний, щоб знову витримати те, як він відштовхує мене. У мені так багато всього перемішалося, що я злякався. Злякався і пішов. Я поцілував його в щоку, прошепотів в порожнечу, щоб він не відштовхував мене. Потім підвівся й залишив записку на подушці. Щоб він помітив, щойно прокинеться.

«Я не пішов. Я просто внизу в своїй машині. Я чекаю на тебе. ‒ Луї».

Тому що я не міг залишитися, але не міг і залишити його. Зараз приблизно 11 ранку, я вже майже дві години в машині. Згадую все, що сталося минулої ночі, відчуваючи той же біль. Я кажу собі, що зробив величезну помилку, що я не повинен був залишати його. Це нагадало б йому ранок, коли померла Саманта. Я наляканий. Завжди боюся, що зробив щось не так, боюся його реакції, але... все одно відчуваю, що вчинив правильно. Що мене там не повинно бути. Що цей ранок не наш... Але я не перестаю нервувати. Мої руки тремтять, а живіт неприємно стискається, але все, що я можу зробити, це чекати. Тому що і він, і я знаємо, що Гаррі ще не готовий прокинутися поряд зі мною.

Через тридцять хвилин його скляні двері нарешті відчиняються. Хоча чекати нестерпно, я був би не проти, якби він усе ще спав. Я готовий провести решту свого життя в очікуванні, лише щоб він трохи відпочив. Коннард швидко спускається сходами й біжить в сад. Сподіваюся, він не сердиться на мене за те, що я його вчора налякав. Але це була не моя провина, у мене не було вибору. З'являється Гаррі. І бачачи його, я відчуваю таке полегшення, що серце мимоволі стискається. Він виглядає сонним. Мабуть, він щойно прокинувся і... підійшов прямо до мене. Він відкриває двері й важко падає на пасажирське сидіння. Тремтить, бо вийшов без куртки, а надворі просто ПІвнічний полюс. Заводжу мотор і швиденько вмикаю пічку, сподіваючись, що він зігріється. Він не дивиться на мене. Ніхто з нас не говорить, я думаю, ми чекаємо, коли інший зробить перший крок. Я не знаю, що сказати, і тиша починає на мене тиснути. Здається, через вічність він порушує її, все ще дивлячись перед собою.

‒ Я злий на тебе.

Добре, почнемо з чесності.

‒ Я також.

‒ Тобі не слід було ритися в моїх речах.