thirty six ~ Let him go to hell

«Я хочу зникнути. Я хочу зникнути. Я хочу зникнути.» ‒ Гаррі

Song: Daughtry ‒ What About Now

***

Дорога розмита через сльози, а мої руки до болю стискають кермо. Я так тремчу, що не можу нормально їхати. Не можу повірити, що щойно сталося. Його тіло в мене перед очима. Його порізи. Я так натискаю на педаль газу, що вона скоро просто відвалиться. Як він може це робити? Як він може себе так мучити? Він сказав, що більше не хоче мене бачити. Пейзаж за вікном стає все більш невиразним, і чим далі його будинок, тим неминучіше моє падіння. Його слова лунають у моїй голові, як набридлива платівка. Однією рукою я витираю сльози, що течуть по щоках. Це один із тих марних жестів, які всі роблять, не розуміючи навіщо. Адже через кілька секунд сліз стає ще більше. Як він може думати, що я кращий за нього? Як він може почуватися жалюгідним біля мене? З нас двох він єдиний хворий, але коли я з ним, то я відчуваю, що зі мною щось не так. Він не має права вважати себе гіршим за мене. Я так плачу, що не можу дихати. І ці сліди, ці шрами... як я міг не помітити? Я торкався його, гладив. Я мав їх відчути. Таке відчуття, що все пливе навколо. Ніби світ ‒ неякісне желе, і якийсь придурок запхав його в мікрохвильовку. Я загубився. Я не врятував його, лише зробив ще гірше й не допоміг взагалі. Я дозволив йому впасти. Я дивився, як він падає, не помічаючи цього. Я нічого не робив. Я все зіпсував. Він більше не хоче мене бачити. «Я ніколи більше не хочу тебе бачити.» Ці слова. Я чую їх так, наче він усе ще стоїть переді мною. Наче кулаки досі тремтять від злості. Я бачу його зелені очі, що виражають весь біль, який тільки може відчувати людина. Як все так деградувало? Так це як? Бути з розбитим серцем? Ні, я відмовляюся. Я не підписувався на це. Я не закохувався, щоб ось так страждати. Я покохав його не для того, щоб він міг вирвати моє серце. Я б'ю по керму і більше не можу терпіти всі ці сльози. Я так хотів йому допомогти. Він не має права відштовхувати мене. Не має права.

Він не має прав...

‒ ЧОРТ!

Я нічого не помітив. Їхав навмання. Світло яскравих фар вантажівки падає прямо на мене, і я нічого не бачу. Я заплющую очі й чую лише гучний і наполегливий гудок клаксона. Кручу кермо й ледве встигаю з'їхати на узбіччя, мало не врізаючись у дерево. Дивлюся в дзеркало заднього виду. Величезні фари. Час ніби зупинився. Усе моє тіло тремтить, і вперше я так чітко чую серцебиття.

Що. Це. Було.

Все сталося швидко. Занадто швидко. Мої руки міцно стискають кермо, а холодний піт стікає по спин ‒ моє тіло здригається в конвульсіях. Я зараз знепритомнію. Відстібаю ремінь безпеки й відкриваю двері, падаючи на коліна.

Мене знудило. У моїй голові забагато всього. Фари, леза, його сльози, мої сльози, вантажівка, його слова, його шрами. Шрами. Я знову згадую його шрами, і мені стає ще гірше. Мені просто погано зсередини. Я в шоці. З усього. Я не думав, що від душевного болю може настільки бути боляче. Виявляється, може. Відчуваю, як мій живіт стискається, коли кидаюся на узбіччя дороги. Цікаво, коли це припиниться. І ті кляті сльози, що ллються. Здається, я блюю цілу вічність. Я більше не можу. Хапаю з машини пляшку води й опускаюся на переднє сидіння. У мене вже немає сил, я виснажений. Я не знаю, що правда, а що ні. Я оглядаю дорогу порожнім поглядом. Коли я прокинувся, то все було ідеально. Це був найкращий ранок у моєму житті. Тому що це те, що відбувається прямо зараз. Кошмар. Пам'ятаю все з самого початку. Як штовхнув мене на вході в залу й не вибачився. Як я отримав перше повідомлення. Це було 162 дні тому. Уже майже друга година ночі, понеділок. 162. Це я повинен надіслати йому, цей відлік... Чи повинен я це зробити? Хіба це не частина "Я ніколи не хочу бачити тебе знову"? Я також втратив Аноніма. Я знаю. Я втратив їх обох і скоро втрачу себе.

Я гублюсь у спогадах. Пам'ятаю нашу історію з самого початку. Все, що ми разом пройшли. Нас трьох. Я, Гаррі та Анонім. Наші розмови в чаті кампусу; ніч на мосту, де я думав, що все закінчилося. Ту ніч, коли я збив Коннарда, і ту, коли ми лежали на могилі й він поцілував мене, а я зрозумів, що він мені подобається. Коморка, де він спіймав мене та Елеонору, і наше перше побачення. Злість, яку я відчув, коли він залишив мене посеред дороги з розбитим лобом, і тепло, яке мене огортало, коли вперше прокинувся в його обіймах. Його флешка, яку він залишив у моїй машині, і весь той біль, що був на ній. Наш перший поцілунок і запах м'яти. Мої сльози, його сльози. Його мовчання, його посмішки. Я все пам'ятаю. Починаючи з першого дня. Все, що ми створили разом. Все, що я міг побудувати, коли він впустив мене у своє життя. І потрапити туди було найважчим, що я коли-небудь робив. Це була справжня боротьба. А він просто все перекреслив. «Я ніколи більше не хочу тебе бачити». Він ніби опустив мене під воду, сунувши мені в руки балончик з киснем, але не давши відкрити його. Він забрав все, що я мав, все, що дав мені. Цими нікчемними словами він зруйнував увесь мій світ. Все, що я можу зробити, це потонути мовчки, тримаючи в руках свій порятунок і не користуючись ним. Усі ці моменти він перетворив на прості спогади. Теперішнє – минуле. Він перетворив те, що є, на те, що було. Наша історія. Все скінчено.

І це так до біса просто. Хто йому взагалі дав дозвіл на це? Він не може викинути мене зі свого життя через те, що... Що я насправді зробив? Тому що я переглядав його речі? Тому що він вважав себе гіршим за мене? Невже він справді вважає, що це вагома причина? Він думає, що я піду через таку дурницю? Що він може показати мені, як бути щасливим, а потім просто забрати це все? Що він може сказати йти до біса з усім, що ми побудували? Пфф, хрін з ним. Він не може. Він не має права. Злість заважає мені знову думати. Я ніколи не був таким злим за все своє життя. Я зачиняю двері й різко запускаю двигун. «Я ніколи більше не хочу тебе бачити». Це ми ще побачимо.