thirty ~

Франсуа Міттеран сказав: «Найгірша помилка ‒ це не сама невдача, а нездатність її подолати.»

Я боюся невдачі. Боюся, що це не вийде і я втрачу ту невелику впевненість у собі, яку він мені дав. – Гаррі

***

Song: Anthem Lights ‒ Just The Way You Are

***

Ми зустрічаємося вже сім днів. Я не думаю, що коли-небудь звикну. І мені це подобається. Мені подобається поступово усвідомлювати. Так, ми зараз офіційно разом, але якщо подумати, нічого не змінилося. Ми такі ж, як і раніше. Я думаю про нього, коли прокидаюся й коли лягаю спати. Це ніколи не зміниться. Ну, так, зізнаюся, я думаю про нього й вдень. Я весь час думаю про нього. І мені це теж подобається. Ніколи б не подумав, що відчуваючи щось до іншої людини, я більше ніколи не буду наодинці з собою. Зрештою, навіть коли його немає, все одно відчуваю його присутність. Я ніколи не буваю один. Думаючи про нього, сподіваюся, що він теж думає про мене. Виявляється, ми завжди разом. Цього тижня в нас не так багато часу, щоб побачитися. Настав час сесії, тому ми обоє багато роботи. Ми мали всього дві короткі зустрічі між лекціями. Але ми знайшли вихід. Коли обидва сидимо за ноутбуками, то вмикаємо веб-камери: іноді розмовляємо, а іноді просто спостерігаємо за роботою один одного. До речі, я помітив, що коли він читає, то не може перестати жувати ручку чи крутити її між пальцями. Гаразд, його присутність зовсім не допомагає мені зосередитися. Але нам байдуже, тому що сьогодні вечір п'ятниці, а це означає, що попереду вихідні ‒ два дні, на які ми забудемо про навчання. Тому що я зараз з ним. Не знаю, це наслідок того, що ми не бачилися цілий тиждень чи ні, але з моменту, як я прийшов до нього півгодини тому, наші губи майже не розлучались. І це не спричиняє мені ніяких, абсолютно ніяких незручностей. Зовсім навпаки. Я не проти не бачити його місяцями, якщо він буде цілувати мене так щоразу, коли побачить мене.

Ми лежимо на його ліжку й тільки цілуємось. Ми цілувалися знову й знову. І знову. Відновлюємо дихання починаємо спочатку. Ми цілуємося, як пара підлітків, які вперше в житті залишаються на самоті. Котимося посередині ліжка. Я почергово зверху й знизу. Наші ноги заплуталися в простирадлах, і ми кілька разів виштовхнули Коннарда з ліжка. Він понюхав і відійшов у дальній кут. Собака сидить і дивиться на нас, опустивши голову. Нам на це все одно. Насправді, нам на все байдуже. На все, крім нас. Ми побачилися вперше за цілий тиждень, і навіть якщо це не довгий тиждень... Але ні, один тиждень без нього – це дуже довго. Надто довго. Ми гладимо один одного крізь одяг, і нам навіть не потрібно лізти під нього, щоб відчути один одного. Він лежить на мені, між моїми ногами, притулившись своїми стегнами до моїх, і я відчуваю, що ми в однаковій ситуації. Приємно знати, що маю на нього такий самий вплив, як і він на мене. Що ми обидва відчуваємо однаково. Що ми обидва відчуваємо бажання один до одного. Ми продовжуємо перекочуватися, і хоча його ліжко величезне, через кілька хвилин ми... ми опиняємося на підлозі. Буквально. Падаємо на килим біля ліжка. Він падає на спину, а я на нього зверху, що трохи пом'якшує падіння. Але і це нас не зупиняє. Ми продовжуємо цілуватися, і я відчуваю, як він сміється у мої губи. Його руки були в моєму волоссі, а я поклав свої по обидва боки його обличчя. І, звичайно, бачачи нас на підлозі, Коннард не втрачає ні хвилини. Він накидається на нас, крутячи хвостом.

‒ Коннарде, іди звідси.

Ми вдвох відштовхуємо його й знову починаємо цілуватися. Якби хтось сказав мені рік тому, що я почую подібну фразу, цілуючи хлопця, я б розсміявся йому в обличчя. І якби мені сказали, що зустріну собаку на ім'я Коннард, розсміявся б ще голосніше. І якби мені сказали, що цей пес буде належати моєму хлопцеві, який його так назвав, бо вважав мене сволотою, то я б відправив його до психотерапевта... Тепер можу з впевненістю сказати, що не зміню своє місце ні за що на світі.

Гаразд, хоч я ні на що не проміняю своє місце, через півгодини я все ще хочу його поцілувати, але я все ще людина. А людям потрібен кисень. Намагаюся відсунути голову, але зробити це непросто, бо його голова слідує за моєю... Нарешті мені, сміючись, вдалося розділити наші губи.

‒ Стій, я не хочу вмирати від нестачі кисню.

Трохи встаю, спираючись на лікті. Під білою футболкою його груди піднімаються так само швидко, як у мене. Дивимося один одному в очі. Чесно кажучи, ми дивимося один на одного так, ніби нічого іншого в кімнаті немає. Його руки лежать на моїх стегнах, він робить на них маленькі кола, промовляючи слова.

‒ А я просто не хочу вмирати.

Світла атмосфера, яка огортала нас весь цей час, руйнується в одну мить. Вона стає важчою. Його слова йдуть прямо в моє серце. Це не прості, безглузді слова. Не для мене. Це важливі слова, які мені потрібно було почути. Слова, на які я молився з тієї ночі на мосту. Слова, які показують, що він хоче жити. Насправді. «Я не хочу вмирати». Вони лунають у моїй голові разом із диким серцебиттям. Якби міг нормально дихати, я б поцілував його ще раз. Це так дивно, коли твої почуття ростуть за частку секунди. Це колись закінчиться? Або я з кожним разом буду ще більше прив'язуватися до нього? Має бути максимальний рівень, чи не так? Щось на зразок лічильника. Сподіваюся, що ні, або я скоро вибухну.

Лежачи між його ніг, я навіть не думаю вставати. Підлога не така незручна. І я знову гублюся в його погляді, навіть не помічаючи цього. Чи це колись припиниться? Чи перестану я колись тонути в його очах? Але ні, я не хочу, щоб це зупинялося. Його руки все ще на мені, його пальці гладять мою шкіру, атмосфера знову змінюється. Вона знову наповнюється напругою. Сексуальною напругою. Ми буквально лежимо один на одному й більше не можемо ігнорувати свої... Наші ерекції. Ми не сліпі й не дурні. Ми чудово розуміємо свої бажання, але слова, які він говорить, мене заспокоюють.