twenty eight ~

Якщо у вас цукровий діабет, ви приймаєте ліки від діабету. Якщо у вас гіпертонія, ви приймаєте ліки від артеріального тиску. Але як тільки ви починаєте приймати психотропні препарати, всі навколо реагують так, ніби ви не заслуговуєте бути з ними в одній кімнаті.

Ерве Базен писав: «Довіра завжди є частиною впевненості в собі.»

Я йому довіряю, але боюся себе. – Гаррі

***

Я не міг спати всю ніч. Вже шість днів, як я майже забув про сон. Після нашої розмови я продовжував лежати на ліжку, дивлячись в пустоту й думаючи про нього. Мучив свій розум, намагаючись зрозуміти, як сказати йому, що все знаю. Я сьогодні не був на заняттях. Я занадто втомлений, бо не звик так мало спати. Навпаки, мені потрібно багато годин сну, щоб бути у формі, але зараз не можу. В моїй голові забагато думок. Я мушу з ним поговорити. Тепер. Не можу більше чекати. Не хочу. Боюся, у мене не вистачить сміливості, якщо чекати занадто довго. Він може на мене розсердитися... Я не хочу його втрачати. Годинами намагався зрозуміти, як я відреагував, якщо б опинився на його місці. Якби він так багато знав про мене. Погано. Я б відреагував дуже погано. Відчував би себе зрадженим, і, можливо, тому я так нервую. О 15:00 я сідаю в Lamborghini і в сотий раз повторюю свою відрепетирувану промову. Це не складно. Ти йдеш туди, стукаєш у балконні двері, розмовляєш і приймаєш наслідки. Я не скажу йому всього. Тільки про флешку й Саманту. Ми збережемо ліки, леза та скальпелі на потім. Я не можу про це говорити. Знаю, що повинен, але не можу. досі не можу взяти на себе відповідальність за те, що лазив у його ванній кімнаті. Я не маю на це права, тому нічого не скажу. Якщо він залишає мене одного в своєму будинку, то це тому, що він мені довіряє. А я не можу втратити його довіру. Не можу розповісти все відразу. Це буде забагато для нас із ним. О 15:25 я заїжджаю в провулок, що веде до його будинку. Він сказав мені завжди паркуватися на задньому дворі й це добре, тому що так я не зустріну його батька. Вставай, стукай і говори. Я зітхаю, набираючись сміливості перед тим, як вийти з машини. Вставай, стукай і говори. Це не складно. Теоретично. Я б сміявся, якби не хвилювався так. Піднімаюся старими кам'яними сходами, пропускаючи по чотири сходинки. Головне нічого не забути. Я чешу кінчик носа, заплющуючи очі. Поки він не реагує надмірно. Говорити й прийняти наслідки. Говорити і прийняти наслідки. Я так інтенсивно повторюю це в голові, що забуваю постукати. Штовхаю скляні двері й швидко заходжу до кімнати, опустивши голову. Слова самі починають вилітати на максимальній швидкості. Половина з того, що я говорю, ‒ це незрозуміла нісенітниця. Я не можу перестати говорити. Все, чим я займався всю ніч, зійшло нанівець. Але я не можу зупинити потік слів. Не зараз.

‒ Я знаю про вас із Самантою. Ти залишив флешку в моїй машині тієї ночі, я не втримався, щоб не поглянути на те, що на ній, бо мені цікаво, а ще я ідіот. Допитливий кретин. І я побачив фотографії, зрозумів, що вона твоя дівчина й що ти дуже гарний на фотографіях, я ніколи не бачив, щоб ти так посміхався, і так, я знаю, що мені не слід було цього робити. Але це сильніше, ніж.... Я навіть роздрукував одну фотографію, на якій ти сам, і зберігаю її під подушкою. Я такий дурник, я знаю. Ти можеш знущатися з мене скільки завгодно, але, будь ласка, не гнівайся. Я просто хотів дізнатися, хто така Саманта, я знаю, що вона самог... Що вона вбила себе, і тобі, мабуть, важко... І мені шкода. Мені шкода, що я дізнався про це так, але це сильніше за мене. Чорт, я вже це казав. Але мені справді потрібно було познайомитися з тобою, тому що ти ніколи не розмовляв зі мною, як і Анонім. Я знаю, що ти з чистим сумлінням можеш сказати мені піти, але я не.... Я не хочу нікуди йти. Тож якщо ти виженеш мене, я можу стояти біля твоїх дверей, поки ти не пробачиш і не впустиш мене назад. Або ні, ти не повинен мене впускати. Просто позич мені Коннарда й ми обидва сидітимемо на порозі, тож я буду менш самотнім. Твій голос. Я слухав твою пісню. Бляха, я знаю її напам'ять. Я знаю, що ти хочеш вигнати мене зараз, а не співати, але мені подобається твій голос і твоя пісня. Принаймні вона зі мною розмовляє, а ти ні. Я не повинен був порушувати твоє приватне життя, але це твоя вина, ти не повинен був залишати свою флешку в моїй машині й ніколи не вимагати її назад! Я ідіот, який не знає, що ти можеш, а що не можеш, а тепер ти знаєш, що я не знаю. Чорт, чи існує такий вираз? Здається, все що я сказав безглузде. Це твоя вина, а не моя. Ти мене відволікаєш... Я не маю до цього ніякого відношення! Ти з'явився нізвідки, перевернув моє життя і здивував мене. І це гірше, ніж дивитися на вміст якоїсь флешки. Це повністю твоя вина. Про що я говорю? Не слухай мене. Скажи що-небудь, не дай мені більше збентежити себе і... Пробач мене.

Мені не вистачає повітря. Буквально. Слава Богу, у мене немає астми, інакше я б давно помер. Роблю глибокий вдих. Я все це сказав у шаленому ритмі, провалив відрепетирувану промову й так зганьбив себе, що боюся навіть підняти очі. Хочу втекти звідси й закопатися живцем десь у парку. Дивлюсь на підлогу, а мертва тиша вже починає мене насторожувати. Я провів цілу ніч, намагаючись передбачити його реакцію. Злість, ненависть, огида. Думав, що він почне кричати, ображати мене. Так, я насправді все передбачив. Все. За винятком того, що його просто не буде вдома. Коли я нарешті набираюся сміливості підняти голову, то помічаю, що кімната порожня. Навіть Коннарда тут немає. Я ніколи не відчував себе настільки бовдуром. Дивлюся на колаж із фотографій Саманти й відчуваю, що навіть вона сміється наді мною. Хоча, їй є над чим посміятися. Стою посеред кімнати, мої руки погойдуться взад-вперед, а я сам схожий на дурника. Я і є дурник. Саманта дивиться на мене, роблячи гримаси.