twenty five ~

Жак Годбу сказав: "Пам'ять – це те, що залишається після дії."

Я боюся робити з ним те саме і забути про неї все. ‒ Гаррі

***

Song: Ronan Keating – When you say nothing at all

***

‒ Ти бачив вчорашню гру?

‒ Так! Манчестер був чудовим.

‒ Це точно.

‒ Добре, чуваки, ви готові до гри на цих вихідних?

Ми ходимо по їдальні, але я їх більше не слухаю. Не слухаю, бо він тут, у кінці кімнати, сидить за столом і читає. Він зробив це знову. Три дні тому він прийшов до мене в сльозах серед ночі й він зробив це знову. Він зник. Наступного ранку я знову прокинувся сам. Він пішов, як завжди, і залишив лише мовчання. Я його не бачив, він не приходив на пари й не відповідав на мої листи. Ненавиджу, коли він це робить. Коли він просто йде й ігнорує мене кілька днів. Я переживаю за нього й щоразу намагаюся зрозуміти, що зробив не так. Я маю на увазі, що мені точно вдалося щось десь зіпсувати. Він же не міг просто піти, чи не так? Особливо останнього разу, коли йому було дуже погано.

‒ Гей, Луї? Ти йдеш?

Джош перериває мої роздуми. Хлопці підходять до столу. Я навіть не помітив, що зупинився.

‒ Так. Я зараз буду.

Зітхаю, набираюся сміливості й підходжу до нього. Ні, я не боюся з ним розмовляти, але іноді він так замикається в собі, що не знаю, як з ним поговорити не злякавши ще більше. Ставлю сумку на підлогу й падаю на крісло навпроти нього. Жодної реакції. Він не рухається і не піднімає голову. Гаразд... Справи йдуть недобре. Він не хоче говорити, тільки цього разу поговорити з ним хочу я. Відчуваю, що гнів зростає, і це мене лякає. Кожен раз, коли ми спимо разом, він йде без пояснення. Мені потрібно знати. Мені потрібно зрозуміти.

‒ Ти поясниш мені?

Мій голос був сухіший, ніж хотілося б. Він все одно не дивиться.

‒ Ні.

‒ Ні?

Я бачу, як рухаються його очі.

‒ Тобі зняли шину?

Так, зміна теми – це його улюблена справа, але не збираюся піддаватися на його хитрощі. Я теж можу бути впертим, коли хочу.

‒ Чому ти йдеш щоразу, коли ми спимо разом? ‒ відчуваю, як він напружується і стискає зуби.

‒ Я не хочу говорити про це.

І, не давши мені часу відповісти, він різко закриває книжку і йде. Ось так. Без слів, без жодного погляду, і я відчуваю, ніби це Гаррі з минулого сидів переді мною. Той, що йшов посеред розмови. Здивовано дивлюся, як він виходить з їдальні. Він не може просто піти, це неможливо. Схоже, це все ж таки можливо, тому що він щойно вийшов за двері. Мені потрібно кілька секунд, щоб відреагувати. Нерви вже на межі. Знаю, що поводжуся занадто жорстко, і якщо я продовжу – ризикую ще більше розлютити його, але... Цього разу він не може просто так мене залишити. Я зійду з розуму, якщо зараз не отримаю пояснень. Ігноруючи погляди хлопців з команди, хапаю сумку й біжу за ним.

Він так швидко йде, що я наздоганяю його лише посеред коридору. Я повертаю його, хапаючи за лікоть.

‒ Бляха, коли ти перестанеш так звалювати!

Я навіть не знав, що злий. Я справді злий. Я злюся на нього за те, що він пішов серед ночі, а тепер... не знаю. Це обурює. Здається, не до кінця розумію, наскільки я піклуюся про нього. Завжди боюся, що він зробить якусь дурницю. Знаю, що маю довіряти йому, але... Ні, я взагалі нічого не знаю. Не знаю, чи можу йому довіряти, тому що ми ніколи про це не говорили. Я поняття не маю, що у нього в голові. Не маю гарантії, що він не захоче це робити знову, а коли він зникне – мені здається, він знову стоїть на мосту. Я не можу подолати страх, тим більше, коли він увірвався до моєї кімнати у сльозах. Не сказавши мені нічого. Він ніколи нічого не пояснює. У моїй голові прокручується найгірший сценарій. Я не хочу, щоб він це знову зробив. Мені здається, що втрачу розум, якщо він не припинить це робити.

‒ Відпусти мене, ‒ він вириває руку з моєї хватки. ‒ Я ж сказав, що не хочу говорити.

‒ Мені потрібно знати.

‒ Це твоя проблема.

Вау... Голос у нього був холодний. Відчуваю, що отримую сильний удар кулаком у груди. Він ніколи зі мною так не розмовляв. Ну, з того моменту, як ми зблизились. Я пам'ятаю його жорстокість: випадок на стоянці з тим хлопцем Зейном і те, як він викинув мене зі своєї машини. Мені здається, я знову бачу той самий гнів. Його голова повернута набік, а м'язи щелепи напружені. Він стискає зуби. Його нога тремтить, і він нервово кусає нижню губу. Мені не потрібно торкатися до нього, щоб відчути, що його тіло напружене. Після всього, що сталося; після того, як ми зблизилися ‒ я забув, що він жорстокий і небезпечний чоловік. Навіть якщо половина чуток про нього ‒ дурниця, решта ‒ це правда. Якби він був добрим і невинним – люди б його не боялися. А потім я отримав найбільший доказ цього на власні очі... Таке відчуття, що він ось-ось вибухне. Він ніби бомба уповільненої дії, яка може розірватися в будь-який момент, але намагається цього не робити. Він уникає мого погляду. Дивиться на все, крім мене. Навіть якщо я злий, не хочу, щоб він вибухнув. Не тут. Не зараз. Я не боюся його, не боюся за себе. У глибині душі впевнений, що він не в змозі підняти на мене руку. Напевно... А якщо порахувати, скільки разів я його побив, навіть якби він мене одного разу вдарив, це був би не кінець світу. Ні, я не хочу, щоб він вибухнув, тому що навколо нас багато людей. Зараз час обіду, тому в коридорах повно народу, а чуток і так вистачає. Не хочу створювати нові, тому говорю тихо.

‒ Це моя вина?