twenty three ~

Евріпід писав: «Мовчання ‒ це сповідь.»

Мовчання – боягузтво. Це слабкість слів. Мовчання – це не вибір. Це єдине, що залишається, коли слова зникають. ‒ Гаррі

***

Song: The Fray – Never Say Never

***

✉ 5

І я чекаю перед екраном свого комп'ютера. Знову. Чотири дні він не відповідав і на заняття теж не приходив. Намагаюся не хвилюватися дуже, бо бачу, що він щодня читає мої електронні листи, але... Це сильніше за мене, я не можу перестати боятися за нього. Він сниться мені щоночі, хоча це скоріше кошмари, ніж сни. Бо я завжди бачу, як він стоїть на мосту. Я боюся, що він може повторити це знову, але не смію тиснути на нього. Переконую себе, що якщо він не відповідає і не приходить на заняття, то лише тому, що йому потрібен час. Адже йому теж, мабуть, важко. Власне, особливо для нього. Він був готовий померти. Мурашки по тілу пробігають, коли я згадую, що щоразу, коли писав йому в ті сто днів, то він на крок наближався до смерті. Мої руки практично тремтять. Він ще живий. Я не знаю, що у нього в голові, але якщо він насправді прожив сто днів з вірою, що помре, то бути все ще живим... Не знаю. Але насправді запитую себе, що він відчуває. Я хотів би з ним поговорити, запитати, але не можу. Він такий таємничий, що не хочу, щоб він ще більше закривався від мене. Взагалі не знаю, що робити, і, чесно кажучи, навіть не думаю, що маю сили про це говорити. Це було занадто важко і минуло не так багато часу, щоб розмова про це не приносила такого болю. І не думаю, що він хоче про це говорити. На його місці я б теж не хотів.

Мої очі все ще зосереджені на екрані. І я розумію, що так сумніваюся, бо не знаю, як до нього звернутися. Тепер, коли я знаю, що Анонім ‒ це Гаррі, мені говорити з ним як раніше чи використовувати його ім'я? Не знаю, що робити. Можливо, тому він не відповідає, може, він теж не знає. Починаю вводити «Привіт, Гаррі». Зітхаю. Це жахливо. Звучить абсолютно фальшиво. Видаляю і вводжу знову.

✉ Хочу подивитися фільм.

✉ Я також.

✉ Вибирай.

✉ Техаська різанина бензопилою?

✉ Н.І.К.О.Л.И.

✉ Чому?

✉ Тому що.

✉ Ти не любиш фільми жахів?

✉ Ні.

✉ Ти боїшся?

✉ Абсолютно ні.

✉ Тоді чому вони тобі не подобаються?

✉ Тому що.

✉ Ти боїшся.

✉ НІ!!

✉ Так.

✉ Хіба ти не хочеш подивитися "Льодовиковий період"? "Льодовиковий період" чарівний. Там ніхто не розчленовує людей.

✉ Я хотів би подивитися "Льодовиковий період."

І я посміхаюся вперше за п'ять днів. Тому що він тут, тому що найкращий спосіб звернутися до нього ‒ це зробити по-нашому. Тому що нам обом потрібно повернутися до того, як було. Нам потрібно знову з'єднатися, знову відчути один одного. Нам не потрібно змінюватися. Ми разом дивилися фільм, сміялися з Сіда. Я маю на увазі, я сміявся, але думаю він теж. Потім я обурився, тому що через нього у мене було відчуття, що звідкись вискочить вбивця з бензопилою. Тому що... Так, я до смерті боюся фільмів жахів, ЩО ТАКОГО? Він сказав, що ми в безпеці, тому що не в Техасі. Так, але психопати є скрізь. Тож мені довелося його два-три рази обдурити. Сказав, що він буде винним, якщо мене знайдуть мертвим і розрубленим на шматки, тому що він накаркав.

Після "Техаської різанини бензопилою" ми перейшли до обговорення "Крику". Від "Крику" до "Я знаю, що ти зробив минулого літа". Від "Я знаю, що ти зробив минулого літа" до Фредді Принца-молодшого. Від Фредді Принца-молодшого до Сари Мішель Геллар і від Сари Мішель Геллар до «Баффі ‒ винищувачки вампірів." Ми могли б довго говорити, якби не було так пізно.

Зараз 4:03 ранку, я маю встати за три години. Зранку я буду виглядати як смерть. Впевнений, що мені будуть снитися кошмари про потворних хлопців у страшних масках, які хочуть мене вбити, але байдуже. Мені байдуже, тому що тепер знаю, що його улюблений серіал «Баффі ‒ винищувачка вампірів». І про те, що він завжди хотів бути мисливцем на вампірів, тому що коли в серіалі вони встромляють кіл в своє серце, то перетворюється на пил, а його це інтригує, тому що це фізично неможливо. Так, зранку я буду втомлений і, мабуть, психічно нестійкий через сни, в яких моє тіло розрізається на шматки, але... Мені справді байдуже, бо я знайшов його і, бляха, дуже скучив за ним. Я ніколи не називав його «Гаррі», але біля мене була його світлина. Ту, яку я роздрукував, не знаю чому. Складена вчетверо, чимось замурзана і зім'ята, бо постійно як згортаю, так і розгортаю. Я ношу її з собою вже чотири дні.

Це безглуздо й надто сентиментально, але мені завжди потрібна частинка його присутності. Я маю на увазі, що так довго був без новин або я так довго його не бачив, що мені потрібно щось, що нагадує про нього. Думаю в глибині душі, я заздрю його усмішці на фото. Я хочу, щоб він мені так усміхнувся. Не просто на аркушику паперу... Це офіційно. Я перетворююся на дівчину. До біса. Плювати. Я хочу бачити, як він усміхається.

Я бачу його зелені очі, відчуваю його тіло на своєму. Його дихання на моєму обличчі й тепло його дотиків. Я почуваюся добре.

‒ Луї..., ‒ він ніжний і його губи м'які. Я хочу його. Відчуваю, як вузол затягується внизу живота.