seventeen ~

Ерве Базен писав: «Життя без майбутнього — це найчастіше життя без минулого.»

Дурниці. Іноді минуле приносить стільки болю, що залишає нас без майбутнього. ‒ Гаррі

***

Song: Nikki – How to Break a Heart

***

✉ 16

✉ Прийдеш завтра на бал-маскарад?

✉ Ні.

✉ Чому?

✉ Тому що я не люблю бали, маски та людей.

✉ А танці?

✉ Ніколи.

✉ Шкода, що ти не прийдеш.

✉ Чому?

✉ Тому що це може бути круто. Анонім у чорній масці, загублений посеред натовпу. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі.

✉ Мені подобається ідея.

✉ Отже, ти прийдеш?

✉ Ні, я все ще не люблю людей.

І це, мабуть, безглуздо, але я посміхнувся. Він не любить людей, але не відштовхує мене. Це так приємно знати, що я інший і чимось відрізняюсь від решти. Коли я з Анонімом, то відчуваю, що дорогий йому. Ні, у мене немає проблем із самооцінкою, скоріше навпаки. Я знаю, чого вартий і пишаюся цим. Але з ним все по-іншому. Мені здається, що мої дії насправді мають сенс. Наприклад, коли я не серджуся на нього, якщо він не хоче розмовляти, або заспокоюю, коли йому сумно. Мені добре, коли я це роблю. Це тому що він перетворює найбільш неважливі речі на життєво важливі. Я думаю, саме це мені в ньому подобається. Те, як він показує мені, що я чогось вартий, навіть не підозрюючи про це.

— А ця?

Моя усмішка швидко зникає і я дивлюся вгору, роздратовано зітхаючи.

— Вона прекрасна.

Як і інші вісім суконь, які вона приміряла. Не розумію, як міг на це погодитися. Я вже дві години сиджу на дивані перед примірочною, роблячи вигляд, що розглядаю сукні Елеонори. Кожного разу я кажу їй, що вони красиві, але вона так і не вибрала жодну. Ель повертається до дзеркала й нахиляє голову набік. Попереджаю, тільки не говори те, що збираєшся сказати.

— Я спробую іншу.

Тільки не знову. Я краще стрибну з мосту, ніж сидітиму тут ще годину. Моя черга маніпулювати. Встаю і обіймаю її за талію.

— Ні. Ця ідеальна.

— Але ти щоразу так говориш!

Я нахиляю голову, щоб прошепотіти їй на вухо:

— Так, але я вже можу уявити, як знімаю це з тебе після балу.

Ефективно. Через двадцять хвилин ми вже на вулиці.

***

Вечірка почалася дві години тому, і я допиваю сьому чи восьму склянку віскі. Я не знаю точно і мені байдуже. Головний зал університету оформлений у стилі шістнадцятого століття. Дівчата в сукнях, хлопці в костюмах. Усі вони в масках. Я стою біля барної стійки зі склянкою в руці й розмовляю з блондинкою, імені якої не пам'ятаю. Елеонора так розлютила мене своїм танцем, що я послав її нахуй. Ненавиджу танці й вона це знає. Ображаючи мене, вона не забула уточнити, що сукню з неї стягне хтось інший. О, Алілуя, нарешті. Блондинка каже мені, що... Я поняття не маю, що вона мені каже. Дивлюся на її декольте, там цікавіше. Вона різко перериває свій монолог і дивиться на щось за моєю спиною.

— ОГО!

Роблячи ковток віскі, я повертаюся щоб подивитися, що могло змусити її замовкнути і... Чорт. Я ледь не пролив напій. Він стоїть посеред величезного входу. Нерухомо. Чорні черевики, чорні вузькі штани, чорна сорочка, чорна маска й ці кляті зелені очі. Я не гей, але тут, серед цих безглуздих масок і костюмів, він виділяється. Він випромінює щось дуже сильне. Майже всі гості, що стоять біля входу, повертаються до нього, вражено дивлячись на асоціального Гаррі Стайлза, який прийшов на бал. Гаразд, запізнившись на дві години, але він ніколи раніше не приходив на жодну вечірку! І який він до біса незрівнянний! У категорії «ефектна поява» він б'є всі рекорди фактично не докладаючи зусиль. Просто стоїть, засунувши руки в кишені й оглядаючи залу. Йому як завжди байдуже, що він у центрі загальної уваги. Наші очі знаходять один одного, і я швидко відвертаюся. Мені зараз потрібна ще одна склянка віскі. Коли я знову дивлюся на нього, він йде на танцпол з якоюсь блондинкою. Так йому подобається танцювати? Воу.

Я посеред танцювального майданчика. Не знаю, як я сюди потрапив. Напевно, остання склянка була зайвою. Я танцюю. Мій піджак невідомо де, як власне і краватка. Блондинка треться стегнами об мене. Мені гаряче; я пітнію. Переливаю вміст склянки щоразу, коли рухаюся. На підлозі більше алкоголю, ніж у роті. І це добре, бо у мене страшно паморочиться голова. Спека стає нестерпною, а музика в моїй голові дзвенить так, наче удари молота. Мені зле. Мені потрібне повітря. Відштовхую блондинку і намагаюся дістатися до виходу. Я, мабуть, блідий. Відчуваю піт на собі. Я випив забагато. Музика змінюється. Починає лунати Гарлем Шейк, а я прямо в центрі цього божевілля. Майже не бачу людей навколо. Мене штовхають з усіх боків. Таке відчуття, що все навколо крутиться. У мене от-от станеться панічна атака. Хтось сильно штовхає мене й мій келих падає на підлогу. Я втрачаю рівновагу і, коли вже готовий приєднатися до свого розбитого келиха, міцна рука обхоплює мене за талію. Піднімаю голову і перестаю дихати. Прокляття... Я ловлю пильний погляд зелених очей, які оточені чорною маскою. Ні, його погляд не просто пильний, він буквально пронизливий. На кілька секунд я перестаю чути музику. Нічого іншого не існує. Немає нічого, крім його очей і його рук на моїй талії. Я бачу, як рухаються його губи, але не чую що він говорить. Він відводить погляд — і зовнішній світ знову існує. Алкоголь нагадує мені про себе. Мені дуже погано й мені справді, справді потрібно піти звідси. Люди ще танцюють. Він міцніше стискає мою талію, і я чіпляюся за нього. Другою рукою він безцеремонно відштовхує людей, і ми швидко опиняємося на вулиці. Він відпускає мене і я, притулившись до стіни, повільно сповзаю на землю. Добре, зауважте: мені довелося випити сто келихів, помножених на ще сто келихів, але зовсім забути про їх кількість. Від глибокого вдиху свіжого повітря мені стає легше, але голова все ще обертається. Він сідає біля мене і ставить свої руки мені на коліна.