thirteen ~

Артур Кестлер сказав: «Страждання має межі, а страх ні».

Не боятися болю найнебезпечніше, тому що без страху ми не бачимо меж. Я ніколи не боявся болю. — Гаррі

***

Song: Jason Walker – Cry

***

✉ Я не можу повірити.

✉ Ну, досить.

✉ Ні, як це?!

✉ Мовчи, Анонім.

Я відправив йому ✉ 27 відлік днів і ми вирішили, що сьогодні будемо дивитися фільм «Початок». Ми дивилися і все було б добре, але я абсолютно нічого не зрозумів. Він почав мені пояснювати. Я все одно не зрозумів. Він пояснив мені це вдруге. Я знову не зрозумів. Він пояснив мені це втретє і стало ще гірше, ніж у попередні два рази.

✉ Луї? Ти тут?

✉ Ні, я образився.

✉ Але це не важко. Дивись, ось...

✉ Попереджаю, якщо ти знову почнеш свої псевдонаукові пояснення, я задушусь подушкою.

Схоже, це його розсмішило. Тоді він вирішив, що ми повинні бути нарівних і сказав, що не вміє грати в «Тетріс», що він ніколи не розумів значенняцієї гри. Моя черга сміятися. Він — мозок філософа, який розуміє суть найскладнішого фільму в світі, але не може впоратися зі складанням квадратиків. Я намагався пояснити йому, правда, правила майже неможливо описати словами, томуя намалював для нього картинку.

✉ Ти доведеш мене до могили, розумієш?

✉ Мені більше не можна сміятися?

✉ Ні.

✉ Ти жорстокий.

✉ Заткнися. Краще подивись на це.

✉ ... Ти намалював кота?

✉ Люди часто думають, що це кролик. Я маю прогрес.

✉ Чесно кажучи, я сумнівався.

✉ Добре, ти взагалі розумієш правила?

✉ Не дуже. Смайлик відволікає мене.

✉ Наступного разу я надішлю тобі посилання на Вікіпедію.

✉ Ні. У Вікіпедії немає твого почерку й вони не малюють котів схожих на кроликів.

Не знаю чому, але його останнє речення змусило мене посміхнутися. Я посміхався весь вечір. Хоча він сміявся з мене, я вперше за сімдесят три дні відчув, що він теж посміхається.

***

— Влаштовуйтеся зручніше, лікар подбає про вас.

Потім вона закриває штору й залишає мене в спокої. Зітхаю й оглядаюся навколо. Я завжди ненавидів лікарні. Запах ліків, дезінфекція, білі стіни і все таке... це викликає у мене відчуття страху. Я дивлюся навколо себе й смикаю край своєї футболки. Зрештою, я сідаю на ліжко звісивши ноги і кожні дві хвилини поглядаю на годинник. Де цей проклятий лікар? Після вічності, яка тривала п'ятнадцять хвилин, він нарешті приходить. Відклеює пластир і дивиться на шви. Один за одним він повільно тягне їх назад, розповідаючи мені про своє життя, але я його не слухаю. Я занадто зайнятий. Зайнятий тим, що стискаю й розтискаю в руці гумовий м'яч, знову й знову повторюючи собі: «не думай про біль». Не знаю, чи це психологічний трюк, але насправді це працює. Це не боляче.

***

Коли я вийшов із спортзалу було за десяту вечора. Дві години биття боксерської груші мене виснажили. Усі мої м'язи болять, а волосся все ще мокре після душу. Іду підземним паркінгом, прямуючи до своєї машини. Тільки я не міг припустити, що якісь придурки вирішили побитися біля моєї машини. Їхні голоси відлунюють, а я повільно підходжу, ховаючись за позашляховиком. Троє проти одного. Ну, а точніше троє на одного. Я бачу їх ззаду, двоє тримають третього, а четвертий його б'є. Не бачу його обличчя, але він, здається, у поганій формі й отримує дуже сильні удари.

— Що, Стайлзе? Ти вже не такий крутий?

Моє серце пропускає удар, і я широко відкриваю очі. Не може бути...

— Це все, що ти можеш зробити, Зейне?

Заткнись, бляха, заради Бога. Отриманий ним в живіт удар такий сильний, що мені теж боляче. Якби ці двоє хлопців його не тримали, то він би вже впав на підлогу, але натомість продовжує свої провокації. Він іронічно сміється. Якого біса він продовжує грати? Він шукає смерті?

— Ти її теж так бив?

Будь ласка, Стайлзе, замовкни. Я не знаю, що він сказав, але, здається, це дійсно розлютило іншого хлопця. З його розбитої губи починає текти кров. Це занадто.

— Відпустіть його, виродки, — я виходжу зі своєї схованки і йду до них. Вони всі повертаються до мене, а він вивільняється з їхніх рук і падає на машину. Чорт, він у жахливому стані. Він дивиться на мене.

— Йди. Тут тобі нічого робити.

Я повністю ігнорую його і стаю між ними.

— Відвали.

От тільки моя супергеройська місія провалилася. Мене так сильно вдарили, що я падаю на підлогу й чую його голос, який лунає позаду.

— Сучий син!

Від надто потужного удару крутиться голова, бо все відбувається занадто швидко. Я навіть не розумію як, але він кидається на хлопця, який мене щойно вдарив, а другий притискає мене до машини. Я намагаюся вирватися, але нічого не виходить. А він в цей час один проти двох і злісно відповідає на всі удари.

— Отже, ти тусуєшся зі Стайлзом?

Ледве чую, що говорить хлопець, який мене тримає. Я занадто шокований, щоб відірвати погляд від Гаррі. Він отримує удар і відповідає з подвійною силою. Як він досі стоїть на ногах у такому стані... Це неможливо. Він повинен бути напівмертвим на бетоні, а не боротися так запекло. Двоє хлопців йдуть у нокаут. Він підходить до того, хто тримає мене і відкидає його на три метри.