14

«Перш ніж скаржитися на важкість свого життя, подумай, що у когось воно значно важче, ніж у тебе.

Запис #0005.

Додаток "мій віртуальний щоденник".»

Коли Дег нарешті вийшов від своїх «підопічних», Макс викликався провести Аліну додому: не перти ж дівчині самій усю ту «гору цегли», що вона зуміла запхати у свій ранець. Дег йшов поряд із ними, з насолодою поїдаючи морозиво, яке для нього придбали друзі.

— Ти розкажеш мені за Дега? — запитала Аліна.

— Чесність за чесність, — відповів Макс. — Що саме ти хочеш знати про нього?

— Усе. Чому він такий, яким є? Чому він вважає, що його ім'я Дегенерат, а не Денис? Та найголовніше: чому ти піклуєшся про нього?

Уперше за весь час їхнього знайомства Макс не віджартовувався від незручної відповіді, хоча й якийсь час мовчав, збираючись із думками.

— Дег не завжди був таким, як зараз.Він жив неподалік від мене, і ми потоваришували з ним ще з самого дитинства. Він завжди був таким кремезним. Найсильнішим у нашій компанії, але не був розбишакою. Та справжня дружба між нами зав'язалася у десять років. Тоді Дег урятував мені життя. Діло це було взимку, я пішов на річку, щоб покататися на льоду... і провалився. Наш здоровань мене врятував. Витягнув із річки, мов кошеня за шкірку. Вдома я отримав на горіхи від мами, а потім ще й від сестрички прилетіло, вона зі мною навіть два тижні не розмовляла й інакше ніж ідіотом не називала. А от Дег в їхніх очах став справжнім героєм і бажаним гостем у нашому домі... — Макс знову задумався, поринувши у власні спогади. — А за місяць по тому все змінилося. Дег жив у не надто дружній і ще менш благополучній сім'ї, його тато полюбляв докластися до чарки. Зазвичай такі вечори Дег проводив у нас, та того дня нас не було вдома, ми поїхали на день народження до бабусі. А коли повернулися, до нас дійшла страшна новина: дім, у якому жив Денис, згорів. Вже потім, спілкуючись зі слідчими, сусідами, свідками, ми дізналися, яка трагедія розгорілася того дня в домі Дениса. Всіх подробиць я не знаю, та й, напевно, ніхто, крім Дега, не знає. Якщо коротко, його батько прийшов п'яний. Між ним та матір'ю Дениса виник черговий скандал, і батько Дега з п'яного розуму убив свою дружину на очах у хлопця, а потім ліг спати із цигаркою в руках. Та цигарка й стала причиною пожежі.

Дега врятували пожежники, і його віддали до дитячого будинку. Та Денис зник. Він замкнувся в собі, перестав реагувати на будь-що. Він перетворився на Дега. Ні, не на цього Дега, по-своєму веселого, доброзичливого і навіть місцями жартівливого, якого ти знаєш зараз, а на похмурого, розчавленого долею юнака. Він став тінню людини. Тінню самого себе.

Проте мої батьки не збиралися покидати хлопця напризволяще і зробили все, щоб оформити над Дегом опіку. Та цей процес був складним і тривалим. Це зайняло більше року. Весь цей час Дег жив у дитячому будинку, і життя це було несолодким. Для однолітків він був ідеальною мішенню для знущань і злих жартів. Вони називали його Дегенерат, і він став думати, що це його справжнє ім'я. Вчитися він не міг і зовсім не розмовляв. Та найгірше, що з ним трапилося — він забув, що його звуть Денис! Він впевнений, що те образливе прізвисько, яке йому дали однолітки у дитбудинку — його справжнє ім'я. Він і досі не реагує, коли хтось назве його Денисом або Деном. Лише Дег...

Єдині, хто прийняв його, були дошкільнята, і він часто з ними грався.

З тих пір він часто навідується у цей дитбудинок, щоб провести час із дітьми молодшої групи. Вихователі знають його і дозволяють йому гратися з дітьми. Діти люблять його, і Дег любить дітей. Але ти й сама це бачила.

Коли ми забрали Дега до себе, його водили до психологів, і вони порадили нам соціалізувати його. Порадили, щоб він більше проводив часу серед однолітків. Та гіркий досвід дитячого будинку став незламною перепоною на цьому шляху. Тоді тато побалакав із Захарівною. Саме вона запропонувала прийняти Дега у наш клас. Хоча зробити це було складно. Директорка навідріз відмовлялася приймати до школи учня, який абсолютно не може вчитися.

Спочатку Дег приходив до школи зі мною чи Іванкою неофіційно. Ми витратили два роки, щоб клас прийняв і полюбив Дега, а коли це сталося, директорка не могла ігнорувати вимоги цілого класу і його класного керівника. Так Дег опинився у нашому класі. І це дійсно пішло йому на користь. Він став менш відлюдькуватим. Навіть почав розмовляти. Мало, важко, зі своїми проблемами, але розмовляти. І що найголовніше — він почав проявляти свій характер. Так, наприклад, Дег страшенно не любить, коли йому наказують. Звичайна людина послала б такого командира, та Дег цього зробити не може, тому він починає гавкати. При цьому у нього зберігаються звичайні людські інтонації, з яких можна легко зрозуміти: по-справжньому він тебе погавкав чимподалі чи жартома.

— Це... Це сумна і жахлива історія, — промовила Аліна, коли Макс завершив свою розповідь. — Дегові пощастило, що у нього є ви.

Макс поглянув у сумні очі дівчини. Доки він розповідав історію здорованя, вони встигли вийти зі старого міста і зараз стояли серед набережного парку.

— Аль, не сумуй. Тепер і в тебе є ми. Ти виконала усі умови. Правда, Дег?

Замість відповіді Дег знайшов у траві одиноку квітку кульбаби, зірвав її і простягнув Аліні.

— Ал-ліна, Дег, д-друг.

Дівчина узяла квітку. На її очах заблистіла сльозинка. Аліна не могла пояснити навіть собі, чому ця проста квіточка була їй дорожчою за найпрекрасніші квіти світу. Не стримуючи себе, вона обійняла обох хлопців і поцілувала їх у щоку — спочатку Дега, потім Макса. І лише випадкові перехожі, що стали свідками цієї картини, дивувалися: як можна так щиро радіти такому нікчемному подарунку?