12

Узявши морозиво, вони знайшли зручне місце неподалік автобусної зупинки. Тут була вільна лавка, і звідси добре було видно двір дитячого будинку.

— Знаєш, я заздрю Дегові. Він завжди оточений людьми, яким він не байдужий. — Чесно промовила Аліна, дивлячись в темні очі Макса.

Юнак відклав своє морозиво, вмостився зручніше.

— А як же твої батьки, рідні? Впевнений, що вони люблять тебе.

— Нікому я не потрібна, Максе. Я сама по собі. Мою маму ти міг бачити сьогодні. Її батько, мій дід, колись був відомим бізнесменом, а потім депутатом від партії "ригаонів", тож росла моя мати в досить заможній сім'ї, і їй ні в чому не відмовляли. Тому вона так і не навчилася слухати кого-небудь, крім себе.

Маючи в руках чималу владу і кошти, дід почав шукати для матері вигідну партію, і йому здалося, що мій тато буде саме такою партією. Я розумію його: він гадав, що єдиний син Богдана Терена, власника і засновника "Тернового поля", стане тією ниточкою, завдяки якій можна підім'яти під себе процвітаючу компанію. От тільки він не врахував одного: мій батько — науковець до мозку кісток. Його не цікавили ані гроші, ані бізнес, ані влада. Лише наука. Лише елементарні частинки та взаємодія між ними.

Декілька років дід, материн батько, намагався вплинути на тата, та все було марно. Любов до фізики виявилася сильнішою за всі інтриги та людську жадібність. У чотирнадцятому році дід разом зі своїми "колегами" з партії, вслід за Яником, втік до росії. Якщо чесно, я його зовсім не пам'ятаю, адже коли це сталося, мені було трішки більше року. Я не знаю, що саме змусило маму залишитися тоді в Україні, та, скільки я себе пам'ятаю, вона щоразу бідкалася: як їй тут погано, ліпше б вона теж виїхала тоді і забрала мене з собою.

Так я й росла. Батько постійно пропадав у своїх лабораторіях, мати займалася своїми справами, один дід утік до кацапів, і я його більше не бачила, інший — теж постійно зайнятий своїм бізнесом. Добре хоч друзі були, а батьки згадували про мене лише тоді, коли їм прилітало зі школи: "ваша Аліна курила в дівчачому туалеті...", "розбила вікно...", "прогуляла урок...", "намалювала на с..., тобто під хвостом у коня російський триколор..."

— Стривай-но, — ледь стримуючи сміх, промовив Макс, — якого ще коня?

— В нас біля школи стояла інсталяція якогось сучасного скульптора: кінь із задертим хвостом. Ось саме в нього під хвостом я й намалювала. Вибачай, живого коня не знайшлося.

— Як на мою думку, місце тих кольорів саме там.

— Я теж так думаю, та вчителям це не сподобалося. До речі, скульпторові теж. — Аліна якийсь час мовчала, згадуючи ті часи, і на її обличчі грала весела посмішка. — Все змінилося три роки тому. Тато отримав запрошення з CERN і поїхав до Швейцарії займатися своєю улюбленою справою. Одразу ж після цього мама знайшла собі нового, перспективного хахаля, Валєрчика. Подала на розлучення, і два роки тому ми переїхали у це місто. Валєрчик влаштував мене у престижну школу з математичним та економічним нахилом. Однак довго я там не провчилася. Сам розумієш, серед мажорів і мажорок я була білою вороною. Через місяць такого життя я просто перестала ходити до школи. Потім мене перевели у ** школу. Там я вперше зрозуміла, що таке справжній булінг. Через мою зовнішність мене не хотіли приймати у свої компанії, ігнорували, травили...

— А що не так з твоєю зовнішністю? — Здивовано запитав Макс. — Як на мене, вони просто заздрили тобі...

— Облиш. — Аліна узяла одне пасмо свого волосся і показала Максові. — Гадаєш, я завжди так фарбуюся?

— А що тут такого? Після того як Іванка заявила, що темне волосся їй не пасує, і зробила з себе оце руде чудовисько, яке ти бачила, я вже нічому не дивуюся.

— Ні, мені цілком подобається мій природний колір. Така... різнокольорова я лише сьогодні. Мені потрібен був якийсь поштовх, щоб згадати, як це — жити, коли ти маєш гідність, маєш самоповагу, маєш свою думку і готова стояти за свої переконання. Мені потрібно було повернути себе. Пів року безперервного булінгу в ** школі і ще рік серед заучок у минулій школі даремно не минулися. Я сама забула, яка я насправді.

— То що там не так з твоєю зовнішністю? Я так і не збагнув.

— Коли змию фарбу, сам усе зрозумієш. Нехай це стане для тебе сюрпризом.

Макс задоволено посміхнувся.

— А ти вчишся грати. Це добре. Але ти ще не закінчила свою історію.

— Так, не закінчила. Після переїзду сюди єдине, що змінилося в моєму житті, — я втратила старих друзів, а нових так і не змогла знайти.Мати знову забула про мене. Валєрчик спочатку хотів зі мною потоваришувати, та щось не склалося. Здається мені, що я йому теж не потрібна. Йому, так само як і всім оточуючим, потрібні гроші мого діда. Тож зараз він не пхає свого носа в мої справи, а я — в його. Ось таке в мене "мажорне" життя.

Макс уважно вислухав Аліну і, щоб підняти їй настрій, весело промовив:

— А я зразу зрозумів, що ти мажорка. Твій ранець, зроблений зі зміюки, певно, дорогий.

Аліна посміхнулася, пригадавши, як ще вчора відмивала та латала це облізле, смердюче незрозуміло що.

— Дуже дорогий. Придбала його в якогось бомжа на автовокзалі за цілих сто гривень. Потім ледь дочистилася... — Так само весело, як і Макс, відповіла дівчина. — Ще по морозиву?

— Давай. Тільки я пригощаю. Коли ще мені випаде нагода пригостити морозивом мільйонерку?